Субсидіарна відповідальність у справах про банкрутство: чому судова практика досі підміняє закон

27 квітня 2026 року в межах онлайн-консультації, організованої Міністерством юстиції України за підтримки Проєкту ЄС «Право-Justice», професійна спільнота обговорила одну з найскладніших тем сучасного банкрутства — застосування субсидіарної та солідарної відповідальності. Одним з ключових акцентів дискусії став виступ голови Національної асоціації арбітражних керуючих України Олександра Бондарчука, який фактично окреслив межі проблеми: система вже давно працює, але її правила досі остаточно не сформовані.

Як він прямо зазначив, «ми досі перебуваємо на етапі формування нової правозастосовної моделі», і ця модель виникає не внаслідок системного законодавчого оновлення, а через накопичення судової практики. Саме Верховний Суд, за словами спікера, сьогодні фактично визначає ключові параметри відповідальності — момент її виникнення, підходи до розрахунку, стандарти доказування та дослідження вини. Однак це не вирішує головної проблеми, адже «значна частина питань залишається неврегульованою на нормативному рівні», що створює правову невизначеність для всіх учасників процедур банкрутства.

Найгостріше ця невизначеність проявляється у сфері доказування. Арбітражні керуючі змушені фактично реконструювати причинно-наслідкові зв’язки між діями керівників або бенефіціарів і доведенням підприємства до неплатоспроможності, часто аналізуючи події багаторічної давності. При цьому відсутність чітких стандартів лише ускладнює процес: «Відсутність чітко визначеного стандарту доказування та уніфікованих підходів призводить до різної судової практики», — підкреслив Бондарчук.

Не менш складним є питання визначення кола осіб, які можуть бути притягнуті до відповідальності. Йдеться вже не лише про формальних керівників, а й про фактичних контролерів бізнесу, які можуть не мати жодного юридичного статусу, але здійснюють вирішальний вплив на діяльність боржника. У таких умовах спроба розширити межі відповідальності неминуче стикається з ризиком надмірного втручання, що потребує чіткого нормативного балансу.

Дискусійним залишається і підхід до визначення розміру відповідальності. За словами Бондарчука, «постає питання, чи має відповідальність бути завжди повною, чи вона повинна враховувати поведінку особи, ступінь впливу, наявність вини», а також економічні обставини, в яких діяли відповідні суб’єкти, включно з кризами та воєнним станом. У відсутності чітких законодавчих орієнтирів ці питання фактично вирішуються судами в кожній окремій справі, що підсилює ефект непередбачуваності.

Окремий блок проблем пов’язаний зі строками притягнення до відповідальності. Як наголосив Олександр Бондарчук, «чи маємо ми необхідність обмежити строк притягнення до відповідальності? А який він повинен бути? Якщо він повинен бути?» — ці питання залишаються відкритими. При цьому йдеться вже не про теоретичні ситуації. У практиці існують кейси, коли власники втратили контроль над підприємством багато років тому, однак лише на стадії ліквідації постає питання про їхню відповідальність. Як він прямо сформулював проблему, «тобто ми маємо ситуацію, коли власники втратили контроль над підприємством більше 10 років назад… а ми сьогодні намагаємося притягнути їх до відповідальності», і це неминуче викликає питання: «чи є це правильно?». Фактично йдеться про системний ризик, коли тривалість процедур — яка сама по собі не має чітких меж — трансформується у можливість необмеженого в часі переслідування, що потребує не точкових рішень у судовій практиці, а чіткого законодавчого визначення.

Особливо чутливою є тема державних підприємств. З одного боку, за багатьма з них існують об’єктивні підстави для застосування як субсидіарної, так і солідарної відповідальності, з іншого — фактичне застосування цих механізмів стримується мораторіями та управлінськими обмеженнями. Проте ця ситуація не є сталою. Як прямо наголосив Бондарчук, «притягнення до субсидіарної, солідарної відповідальності… рано чи пізно їх дожене. Але чи готова держава до цього?». Водночас проблема не обмежується лише політичними чи системними факторами — вона має і чіткий процедурний вимір. У випадку державних підприємств арбітражний керуючий нерідко опиняється в ситуації, коли після переходу до ліквідаційної процедури фактичне просування справи блокується: продаж майна не погоджується профільним міністерством, діють мораторії або інші обмеження, але строки процедури при цьому продовжують спливати. Як сформулював цю колізію спікер, «далі рухатись не можемо… а строки йдуть. Хто винен?». Таким чином, ризик відповідальності зміщується з реальних центрів прийняття рішень на арбітражного керуючого, який об’єктивно не контролює ключові управлінські процеси на державних підприємствах. І це, за словами Бондарчука, теж не може залишатися сферою виключно судового тлумачення: «це потрібно врегулювати не судовою практикою, це потрібно врегулювати законодавством, з урахуванням реалій, які є сьогодні в Україні».

Окремо варто говорити про те, що в українських процедурах банкрутства досі залишається майже «нормалізованою» проблемою, яка в інших юрисдикціях виглядала б як очевидне кримінальне правопорушення. Йдеться про відсутність бухгалтерської документації або доступу до фінансових систем боржника. Якщо в більшості правових систем знищення чи приховування такої інформації тягне пряму кримінальну відповідальність, то в українських реаліях це нерідко стає фактором, який фактично паралізує процедуру. Як підкреслив Олександр Бондарчук, «без належного документообороту арбітражний керуючий обмежений у можливості встановити реальний фінансовий стан», а отже — не може ні провести повноцінну інвентаризацію, ні встановити причини неплатоспроможності, ні довести підстави для притягнення до відповідальності. В результаті формується ситуація, коли недобросовісна поведінка боржника не лише ускладнює процедуру, а й фактично блокує правову реакцію, створюючи пряму загрозу для ефективного захисту прав кредиторів.

У підсумку виступ Олександра Бондарчука сформував чіткий меседж для ринку: подальший розвиток інститутів субсидіарної та солідарної відповідальності неможливий без системного втручання законодавця. Судова практика вже відіграла свою роль у формуванні базових підходів, але вона не може замінити чітких правил. І саме професійна спільнота разом з суддями, науковцями та Міністерством юстиції має сформувати цей запит. Як підсумував спікер, «ми повинні поставити завдання перед законодавцем, куди рухати субсидіарну та солідарну відповідальність», і лише після цього можна очікувати на появу ефективних та передбачуваних механізмів захисту прав кредиторів.