Від дарування до шлюбних договорів: як руйнуються схеми уникнення боргів

Українська практика тривалий час жила в доволі простій парадигмі: якщо правочин оформлений належним чином і формально відповідає вимогам закону, то навіть очевидно проблемні дії боржника залишаються поза ефективним контролем кредитора. Саме тому навколо цього сформувався цілий набір «робочих» моделей — від дарування майна близьким особам до продажу за заниженою вартістю чи використання шлюбних договорів для виведення активів із потенційного стягнення.

Ця логіка трималася роками, але почала руйнуватися після того, як Верховний Суд фактично змінив оптику оцінки таких ситуацій, запропонувавши дивитися не лише на форму правочину, а на його економічний зміст і наслідки для кредитора.

Поворотною в цьому сенсі стала позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, де прямо зазначено, що правочини, вчинені боржником на шкоду кредиторам, можуть бути поставлені під сумнів незалежно від їх зовнішньої «юридичної правильності». Цей підхід був логічно пов’язаний із більш ранніми висновками Суду, зокрема у постановах від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц та від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, у яких акцент зроблено на неможливості використання цивільно-правових конструкцій для уникнення виконання зобов’язань.

Фактично суди почали системно застосовувати принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) у поєднанні із забороною зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і саме через цю призму оцінювати поведінку боржника.

Подальший розвиток цієї практики привів до формування доволі чітких орієнтирів. У постанові від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 Верховний Суд окреслив, що при визначенні фраудаторності значення мають не окремі формальні ознаки, а сукупність обставин — момент укладення договору, характер відносин між сторонами (включаючи їх пов’язаність) та реальність економічних умов правочину, зокрема відповідність ціни ринку і фактичність розрахунків.

Цікаво, що практика досить швидко вийшла за межі класичних безоплатних правочинів. Якщо раніше фокус робився переважно на даруванні або очевидно «порожніх» угодах, то вже у постанові від 7 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 Верховний Суд прямо вказав, що оплатний договір сам по собі не виключає фраудаторності, якщо його наслідком є погіршення можливостей кредитора отримати задоволення.

Ще більш показовими є висновки, сформульовані у господарських справах — зокрема у постановах від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 3 березня 2020 року у справі № 910/7976/17 та від 3 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, де Суд фактично закріпив презумпцію підвищеної уваги до будь-яких дій боржника у період, коли в нього вже існує зобов’язання перед кредитором і коли такі дії призводять до втрати платоспроможності.

У результаті підхід змінився принципово: питання більше не в тому, який саме договір укладено, а в тому, яку функцію він виконує.

Саме тому під ризиком опинилися не лише договори дарування чи купівлі-продажу, але й значно складніші конструкції. Судова практика вже визнає можливість кваліфікації як фраудаторних договорів про задоволення вимог іпотекодержателя (постанови від 31 жовтня 2024 року у справі № 509/4936/17 та від 4 грудня 2024 року у справі № 570/1951/23), шлюбних договорів (постанова від 6 серпня 2023 року у справі № 755/3563/21), а також односторонніх правочинів, зокрема відмови від спадщини чи процесуальних прав (постанови від 24 лютого 2021 року у справі № 757/33392/16, від 4 жовтня 2023 року у справі № 2-469/1997 та від 11 жовтня 2023 року у справі № 205/2053/22).

Окремо варто звернути увагу на підхід до так званого створення «свого кредитора». У постанові від 13 лютого 2025 року у справі № 522/5637/16-ц Верховний Суд фактично визнав, що штучне формування заборгованості з метою надання пріоритету певній особі також може розглядатися як прояв недобросовісної поведінки.

Не менш важливим є й процесуальний аспект. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 червня 2022 року у справі № 2-591/11 підтвердила право кредитора оскаржувати правочини боржника навіть за відсутності формального статусу сторони такого договору, якщо йдеться про захист права на виконання судового рішення.

У підсумку ми маємо ситуацію, коли свобода договору перестала бути універсальним «щитом» для боржника. Вона зберігається, але лише доти, доки не використовується як інструмент для ухилення від виконання зобов’язань.

І саме в цьому — головна зміна останніх років: суди дедалі чіткіше дають зрозуміти, що за зовні коректною юридичною формою вони будуть шукати реальний зміст. І якщо цей зміст зводиться до виведення активів, то шанс зберегти такий правочин стає, м’яко кажучи, невисоким.

Андрій Спектор, адвокат