Фраудаторні правочини перестають бути “сірим інструментом” для шахраїв

Судова практика Верховного Суду у справах про банкрутство останніх років демонструє чітку тенденцію: формальна правомірність правочину більше не гарантує його захисту, якщо його економічний зміст суперечить інтересам кредиторів.

Йдеться не лише про нові правові висновки, а про зміну загальних підходів, в яких працює економіка. Суд дедалі частіше виходить із того, що у справах про неплатоспроможність необхідно оцінювати не окремий документ, а поведінку боржника як економічну модель — з урахуванням руху активів, часу укладення правочинів і їхніх наслідків для усіх зацікавлених сторін.

Економіка фраудаторності: як створюється “порожній борг” і виводяться активи

Загалом ця тема давно вже вийшла за межі суто професійної дискусії між арбітражними керуючими, суддями й кредиторами, оскільки в її основі лежить питання, зрозуміле будь-якому бізнесу: що насправді відбувається з активами компанії в період, коли її фінансова стійкість уже похитнулася, але формальні процедури ще не встигли встановити зовнішній контроль над її майном. Власне в цій зоні й виникає найбільше спокус використати приватноправовий інструментарій не для нормальної господарської діяльності, а для перерозподілу активів, штучного нарощування боргу, створення преференцій “дружнім” кредиторам або для того, щоб до початку повноцінної процедури неплатоспроможності в компанії вже майже не залишилося нічого, за рахунок чого можна задовольнити вимоги кредиторів.

Суддя Великої Палати Верховного Суду Олександр Банасько прямо описує таку поведінку як характерну для процедур банкрутства, коли боржник, діючи недобросовісно, намагається створити переваги одному кредиторові на шкоду іншим і таким чином порушує встановлену законом черговість або пропорційність задоволення вимог.

У правовому сенсі ця тенденція опирається на статтю 42 Кодексу України з процедур банкрутства, яка дозволяє в межах справи про банкрутство визнавати недійсними правочини або спростовувати майнові дії, вчинені після відкриття провадження або протягом трьох років до нього, якщо вони порушили права боржника чи кредиторів. Закон при цьому називає цілком конкретні групи ризикових дій: безоплатне відчуження майна, прийняття зобов’язань без еквівалентних майнових дій іншої сторони, відмову від власних майнових вимог, укладення договорів із заінтересованими особами, операції за цінами, що не відповідають ринковим, а також інші моделі поведінки, внаслідок яких майна боржника стає недостатньо для задоволення вимог кредиторів. У цій же нормі закладена ідея субсидіарної відповідальності осіб, які вчинили або погодили такі правочини, у межах суми завданих збитків.

Але найцікавіше в сучасній практиці полягає в тому, що суд іде далі за механічне застосування спеціальної норми Кодексу. Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/16579/20, де аналізувався договір відступлення права вимоги в процедурі банкрутства, сформулювала важливий для всього ринку підхід: у Цивільному кодексі немає окремого визначення фраудаторних правочинів, а їх ідентифікація досягається через загальні засади цивільного законодавства, насамперед добросовісність, розумність і заборону зловживання правом. Тобто суд досліджує не тільки те, що сторони написали в договорі, а й те, чи не використали вони цивільно-правовий інструмент всупереч його призначенню, щоб вивести майно боржника з-під майбутнього задоволення вимог кредиторів. У цьому рішенні Велика Палата окремо підкреслила, що фраудаторність може проявлятися як у прямому виведенні майна, так і в створенні преференції для окремого кредитора поза межами конкурсної процедури, у тому числі через пов’язаних або афілійованих осіб.

Для ринку це має цілком практичний вимір. Якщо раніше формальна оплатність правочину або наявність стандартної конструкції, наприклад відступлення права вимоги, часто сприймалися як достатній захист від подальших претензій, то тепер суд усе частіше дивиться на обставини, які дають змогу прочитати реальну економіку операції. У вже класичній постанові палати для розгляду справ про банкрутство у справі № 904/7905/16 Верховний Суд звернув увагу на момент укладення договору, статус контрагента, ринковість чи неринковість ціни, наявність або відсутність оплати, а також на те, чи не перестає боржник бути платоспроможним унаслідок такої операції. Правочин, укладений боржником у період, коли в нього вже є зобов’язання перед кредитором, і який погіршує його платоспроможність, суд прямо пропонує ставити під сумнів у частині добросовісності.

Інший показовий приклад — справа № 922/2154/22 (922/3790/23), де Верховний Суд досліджував договори про послуги і подальше відступлення права вимоги. Там суд дійшов висновку, що оспорювані правочини не були спрямовані на реальне отримання послуг, натомість прихована мета полягала у штучному збільшенні кредиторської заборгованості боржника, зміні пропорційності розподілу ліквідаційної маси та введенні до складу кредиторів пов’язаної особи з істотною кількістю голосів. Це вже не історія про “сумнівний договір” у вузькому сенсі, а про спробу переписати саму архітектуру банкрутства через приватноправові форми.

Кейс №908/1495/25: як ці підходи працюють на практиці

Якщо перекласти все це з мови судових рішень на мову бізнесу, то вимальовується наступна картина: фраудаторний правочин — це не просто договір, який “не подобається” кредитору, а операція, що змінює економічне становище боржника у спосіб, який не пояснюється нормальною діловою метою, але добре пояснюється бажанням створити зручну конфігурацію боргів або підготуватися до процедури неплатоспроможності так, щоб частина майна опинилася в потрібних руках.

У такому випадку природно зростає роль арбітражного керуючого. Від нього очікується вже не технічне адміністрування процесу, а повноцінний аналіз фінансово-господарської діяльності боржника, виявлення ознак доведення до банкрутства, фіктивності чи незаконних дій та оперативна реакція у вигляді позову або забезпечувальних заходів. Це, до речі, прямо відображено і в ухвалі про припинення повноважень керівника ТОВ «Опт-Системс», де суд констатував, що без отримання документів, проведення інвентаризації і ґрунтовного аналізу фінансово-господарського стану розпорядник майна не може встановити, чи є ознаки фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства або інших незаконних дій.

У такому контексті справа №908/1495/25 щодо ТОВ «Опт-Системс» виглядає не як окремий гучний конфлікт, а як цілком логічне продовження тієї практики, яку Верховний Суд формує останніми роками. Із матеріалів ухвали про забезпечення позову випливає, що після аналізу руху коштів по рахунку боржника арбітражний керуючий виявив платежі, здійснені у період з 2 до 30 квітня 2025 року на користь іншої ТОВ, на загальну суму 132 045 951,50 грн, із призначенням платежу як оплата за договором відступлення права вимоги від 18 березня 2025 року. При цьому в ухвалі зафіксовано і другий важливий блок обставин: відсутність будь-яких дій з боку боржника, спрямованих на стягнення дебіторської заборгованості, право вимоги на яку було нібито придбано за цією операцією. На цьому тлі суд погодився з тим, що наведені обставини можуть свідчити про свідоме виведення коштів із рахунків боржника з метою унеможливити погашення кредиторської заборгованості.

Важливим тут є і ширший процесуальний фон. Ще раніше, у грудні 2025 року, суд припинив повноваження керівника ТОВ «Опт-Системс» й поклав виконання обов’язків керівника на розпорядника майна, встановивши, що директор не надав фінансової документації, проігнорував вимоги щодо інвентаризації та фактично перешкоджав виконанню повноважень арбітражного керуючого. Для економічної оцінки справи це індикатор того, що доступ до реального стану активів компанії довелося виборювати через окреме судове рішення.

Подальший крок — звернення із заявою про забезпечення позову до його подання — також добре вкладається в логіку сучасної практики. В ухвалі від 23 березня 2026 року господарський суд не просто наклав арешт на кошти ТОВ, куди кошти було виведені, а детально пояснив, що в подібних спорах вирішальне значення мають наявність спору, ризик утруднення ефективного захисту, співмірність обраного заходу та відсутність ознак зловживання процесуальним правом. Суд окремо підкреслив, що безпосередньою метою забезпечення позову є гарантування ефективного судового захисту та виконання майбутнього рішення. Це важливо, бо навколо арештів у корпоративних і банкрутних спорах нерідко виникає спокуса подати забезпечення позову як “тиск”, хоча в процесуальній логіці йдеться про інше: зафіксувати актив до того, як спір по суті буде розглянутий, і не допустити, щоб майбутнє рішення виявилося порожнім.

Коментуючи цей кейс, арбітражний керуючий Євген Шиман робить акцент на стандарті роботи в процедурах неплатоспроможності: «У справах про банкрутство вирішальним є не лише виявити підозрілу операцію, а і встигнути зафіксувати актив до того, як він зникне з периметра спору. Коли ми бачимо значний платіж, оформлений як відступлення права вимоги, але не бачимо жодної подальшої дії з реалізації цього права, це ставить питання вже не про форму документа, а про його господарський зміст. У таких ситуаціях арбітражний керуючий повинен діяти на випередження, тому що інакше процедура банкрутства перетворюється на констатацію втрат, а не на механізм повернення вартості кредиторам».

Та й Верховний Суд вже остаточно сформував рамку, в якій відступлення права вимоги, купівля-продаж, договори про послуги чи інші цивільно-правові конструкції оцінюються не ізольовано, а крізь призму добросовісності, ділової мети, моменту укладення, структури контрагентів та впливу на конкурсну масу. Для бізнесу це означає підвищення вимог до реального економічного підґрунтя операцій, а для арбітражних керуючих — підвищення відповідальності за швидкість і якість реакції на виявлені ризики.

У підсумку змінюється сам процес банкрутства: процедура дедалі менше схожа на пасивний облік того, що вже втрачено, і дедалі більше — на боротьбу за повернення того, що ще можна врятувати.