Банкрутство без ілюзій: що показала «відверта розмова» у Дніпрі. Частина перша

Коли професійна дискусія у сфері банкрутства збирає в одній аудиторії суддів першої та апеляційної інстанцій, представників Міністерства юстиції, арбітражних керуючих і практиків, це майже завжди означає, що накопичені проблеми вже не можна розв’язувати точково — вони потребують переосмислення на рівні всієї системи. Саме в такому форматі 1 травня 2026 року в Національному технічному університеті «Дніпровська політехніка» відбувся круглий стіл із промовистою назвою — «Відверта розмова про актуальні питання процедур банкрутства: судова практика, контроль та відповідальність».

Захід був організований за ініціативи Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України спільно з Радою арбітражних керуючих Дніпропетровської області та Дніпровським відділенням Асоціації правників України, і вже сам склад організаторів задавав тон дискусії: мова йшла не про академічний обмін думками, а про спробу синхронізувати підходи між тими, хто формує практику, і тими, хто змушений працювати в її межах.

Участь суддів Господарських судів Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської областей, суддів Центрального апеляційного господарського суду, представників Мін’юсту та арбітражних керуючих із кількох регіонів створила рідкісну для української практики ситуацію, коли різні рівні правозастосування не просто комунікують, а фактично публічно зіставляють свої підходи до одних і тих самих проблем.

Ключова теза, винесена організаторами в основу дискусії, звучала доволі стримано — «ефективність процедур банкрутства залежить від єдності судової практики, збалансованого контролю та чіткого розмежування відповідальності». Однак уже в перші години обговорення стало очевидно, що за цією формулою стоїть значно глибша проблема: єдності практики не існує там, де сама конструкція норм допускає різні, а інколи взаємовиключні підходи. Більше того інколи навіть судової практики не достатньо там, де потрібна рука законодавця.

Юрисдикція спорів щодо податкових повідомлень-рішень: концентрація у банкрутстві чи трансформація стандартів судового контролю

Першим питанням, винесеним на обговорення, стали особливості оскарження податкових повідомлень-рішень, прийнятих щодо боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, — тема, яка після змін до статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства отримала не лише нове нормативне оформлення, але й новий рівень практичної складності.

Із доповіддю з цього питання виступив Голова Ради арбітражних керуючих Дніпропетровської області, член Ради НААКУ Андрій Палкін, який одразу виніс дискусію за межі формального питання юрисдикції і поставив її у площину процесуальних гарантій.

Ключова теза його виступу полягала в тому, що після внесення змін до статті 7 КУзПБ постає не стільки питання «де» розглядати такі спори, скільки «як» їх розглядати: «господарська юрисдикція повинна бути основною, але стандарти перевірки рішень податкового органу мають залишатися співмірними зі стандартами адміністративного судочинства».

Фактично було запропоновано модель, за якою відбувається не проста зміна юрисдикції, а трансформація господарського процесу в частині контролю за актами суб’єктів владних повноважень, що вимагає від суду перевірки не лише формальної законності, але й обґрунтованості, пропорційності та належності доказової бази податкового органу. У цьому контексті Андрій Палкін звернув увагу на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.03.2026 у справі № 904/5051/24 (904/420/26), яка є показовою для формування нового підходу до розгляду таких спорів після змін до статті 7 КУзПБ.

Водночас нормативна база навіть після змін 2024 року виглядає все ще доволі жорсткою.

Зокрема, зміни до статті 7 КУзПБ, внесені Законом № 3985-IX від 19.09.2024 і чинні з 01.01.2025, прямо встановили, що спори щодо податкових повідомлень-рішень, прийнятих стосовно боржника, мають розглядатися господарським судом у межах справи про банкрутство.

Більше того, частина третя статті 7 КУзПБ передбачає імперативний механізм передачі матеріалів справи:

— за ініціативою суду або учасника справи
— невідкладно, але не пізніше п’яти робочих днів
— до господарського суду, який розглядає справу про банкрутство

і саме цей суд має розглядати спір по суті в межах процедури неплатоспроможності.

Додатково ця логіка була підкріплена змінами до пункту 8 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, якими прямо закріплено підвідомчість господарським судам спорів про визначення та сплату податкових зобов’язань у межах процедур банкрутства. Таким чином, законодавець фактично реалізував модель повної концентрації податкових спорів у межах процедури банкрутства. Втім, як це часто буває, на рівні практики ця модель починає давати збої.

Під час обговорення було відзначено, що попри імперативність норми, боржники продовжують звертатися до судів адміністративної юрисдикції, які, у свою чергу, приймають такі справи до розгляду і розглядають їх по суті, що фактично створює паралельні процеси. У результаті виникає класична для українського процесу проблема — конкуренція юрисдикцій не на рівні закону, а на рівні його застосування. Ця проблема була сформульована ще жорсткіше одним з представників суддівського корпусу: «Досі бувають ситуації, коли в межах справи про банкрутство розглядаються грошові вимоги податкового органу, і одночасно в адміністративному суді триває спір щодо скасування податкового повідомлення-рішення». От саме в таких випадках і виникає питання, яке не має прямої відповіді в законі: чи може господарський суд оцінювати податкові вимоги, не маючи остаточного рішення щодо правомірності самого податкового зобов’язання.

Окремо в дискусії була висунута теза про те, що визначення спорів у частині другій статті 7 КУзПБ — як спорів щодо «визначення та сплати (стягнення) грошових зобов’язань» — не охоплює власне оскарження податкових повідомлень-рішень. Втім ця позиція не отримала підтримки. І ключовим аргументом проти неї став пункт 1.3 статті 1 Податкового кодексу України, відповідно до якого питання погашення податкових зобов’язань осіб, на яких поширюються процедури банкрутства, не регулюються Податковим кодексом, що фактично підтверджує пріоритет спеціального регулювання КУзПБ у цій частині.

Таким чином, дискусія з цього питання показала головне: проблема полягає не в тому, що закон не визначає юрисдикцію — він її визначає достатньо чітко. Проблема полягає в тому, що зміна юрисдикції не супроводжувалася належною процесуальною трансформацією, яка б забезпечила: обов’язковість передачі справ, уніфікацію стандартів розгляду та виключення паралельних проваджень. Саме тому запропонована Андрієм Палкіним модель — із збереженням стандартів адміністративного судочинства в межах господарської юрисдикції — виглядає не просто компромісом, а фактично єдиним можливим способом заповнити цей нормативний розрив.

Цю позицію, з іншого боку, підтримав і Голова Центрального апеляційного господарського суду Юрій Парусніков, який зазначив, що господарські суди вже мають досвід розгляду таких спорів і загалом готові до їх концентрації в межах процедур банкрутства. Втім сама ця готовність не усуває головного питання — чи здатна система забезпечити однакові стандарти захисту платника податків у новій юрисдикційній моделі.

Позапланові податкові перевірки у процедурі банкрутства: право контролю без економічного змісту

Друге питання, винесене на обговорення, виглядає значно менш дискусійним, ніж юрисдикція податкових спорів, однак на практиці теж зачіпає більш глибоку проблему — співвідношення податкового контролю і самої природи процедур неплатоспроможності.

Учасники круглого столу досить швидко дійшли згоди щодо базової правової конструкції: підстави для проведення документальної позапланової перевірки прямо передбачені підпунктом 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України і виникають з моменту відкриття провадження у справі про банкрутство. Ця норма, на перший погляд, органічно поєднується з положеннями Кодексу України з процедур банкрутства, відповідно до яких з моменту відкриття провадження призначається розпорядник майна боржника, але керівник боржника не припиняє свої повноваження, а сама господарська діяльність формально продовжується. Саме тому законодавець не обмежує податковий орган у можливості здійснення контролю на цій стадії. Однак ця узгодженість існує лише на рівні формальної логіки.

Розпорядник майна, відповідно до частин 10 та 11 статті 44 КУзПБ, не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника, за винятком прямо визначених випадків, а призначення такого розпорядника не припиняє повноважень керівника чи органів управління. Тобто на стадії розпорядження майном закон виходить із презумпції продовження діяльності боржника, що й пояснює збереження повноцінного податкового контролю. Втім ситуація принципово змінюється після переходу до ліквідаційної процедури.

Як було окремо акцентовано під час обговорення, Податковий кодекс не визначає визнання боржника банкрутом як підставу для проведення позапланової перевірки. І це не є випадковою прогалиною — це наслідок різної логіки регулювання. Ліквідаційна процедура, відповідно до Кодексу України з процедур банкрутства, має іншу правову природу, ніж стадія розпорядження майном. Її завданням є не продовження діяльності, а задоволення вимог кредиторів і припинення боржника як суб’єкта господарювання. Саме тому частина перша статті 59 КУзПБ встановлює ключову норму: з дня ухвалення постанови про визнання боржника банкрутом строк виконання всіх грошових зобов’язань вважається таким, що настав, і при цьому у боржника не виникає нових зобов’язань, у тому числі податкових, за винятком витрат, безпосередньо пов’язаних із ліквідаційною процедурою.

Тож маємо фундаментальну суперечність. З одного боку, податковий орган має право на проведення перевірки на стадії розпорядження майном і може визначити додаткові грошові зобов’язання. З іншого боку, після переходу до ліквідації будь-які нові зобов’язання вже не можуть виникати, а отже — податкові нарахування втрачають свій первинний економічний сенс. Фактично вони перетворюються виключно на елемент реєстру вимог кредиторів. Це означає, що навіть у разі проведення перевірки та донарахування податкових зобов’язань, результатом буде не виконання податкового обов’язку в класичному розумінні, а включення відповідної суми до реєстру вимог кредиторів із подальшим пропорційним задоволенням за рахунок ліквідаційної маси. Таким чином податковий контроль у процедурі банкрутства хоч і зберігає свою формальну функцію, але значною мірою втрачає економічну.

Окремий вимір цієї проблеми пов’язаний зі статусом ліквідатора. Відповідно до частини першої статті 61 КУзПБ, ліквідатор не є керівником боржника, а лише виконує повноваження органів управління в межах процедури ліквідації. Це положення має принципове значення для визначення обсягу його обов’язків перед податковими органами. Адже, з одного боку, ліквідатор діє від імені боржника і формально виступає суб’єктом взаємодії з контролюючими органами. З іншого — він здійснює функцію, спрямовану не на ведення господарської діяльності, а на завершення існування боржника і розподіл його активів.

Та й власне сама вимога податкового органу про надання документів і інформації виходить за межі суто процесуального питання і впирається у більш складну проблему: чи може ліквідатор нести обов’язки, які за своєю природою пов’язані з діяльністю суб’єкта, що фактично вже припинив господарську активність. Показово, що навіть за відносної узгодженості базових підходів учасники круглого столу не дійшли остаточного висновку щодо цієї проблеми і прямо визнали необхідність окремого обговорення із залученням представників податкових органів. Адже, як бачимо, формальна узгодженість норм Податкового кодексу і КУзПБ не означає їх функціональної сумісності, а отже — питання податкового контролю в процедурах банкрутства потребує не лише тлумачення, але й подальшого нормативного доопрацювання.

Аналіз фінансового стану боржника: обов’язок, який не забезпечений методологією

Третє питання, винесене на обговорення, стосувалося проведення аналізу фінансово-господарського стану боржника і виявило одну з тих проблем, які хоч і врегульовані на рівні Кодексу України з процедур банкрутства, але фактично залишаються відкритими в частині їх практичної реалізації.

Із відповідною доповіддю виступив начальник Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Тимофій Дудін, який сформулював дискусію навколо трьох взаємопов’язаних питань: хто саме має здійснювати аналіз фінансового стану боржника, чи допускається залучення до цього процесу третіх осіб і чи може підготовлений ними документ розглядатися як самостійний доказ у справі.

На рівні нормативного регулювання відповідь виглядає достатньо визначеною. Частина третя статті 44 та пункт 3 частини другої статті 12 КУзПБ прямо покладають обов’язок проведення аналізу фінансово-господарського стану боржника на арбітражного керуючого. Водночас пункт 4 частини першої статті 12 цього ж Кодексу передбачає його право залучати на договірних засадах інших осіб та спеціалізовані організації для забезпечення виконання своїх повноважень.

Саме співвідношення цих норм і стало предметом обговорення.

Практика Верховного Суду у цій частині є показовою. У постанові Касаційного господарського суду від 30.11.2023 у справі № 907/935/21 суд прямо визнав можливість залучення арбітражним керуючим спеціалізованих суб’єктів, однак одночасно підкреслив, що обов’язок проведення аналізу фінансового стану залишається персональним і не може бути переданий іншій особі разом із відповідальністю за його результат. Фактично це означає, що залучення третіх осіб допускається лише як інструмент виконання власних повноважень арбітражного керуючого, але не як спосіб їх заміщення. Підготовлений зовнішніми фахівцями аналітичний матеріал у такій конструкції не існує автономно, а набуває значення лише як складова діяльності арбітражного керуючого, який його використовує, оцінює і подає до суду.

Ця логіка безпосередньо пов’язана з питанням відповідальності. Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 28 КУзПБ, невиконання або неналежне виконання обов’язків є підставою для відсторонення арбітражного керуючого, і саме тому закон не допускає розмивання суб’єкта цього обов’язку.

Однак на цьому етапі є одна проблема, яка була принципово артикульована під час дискусії. Йдеться про те, що порядок проведення аналізу фінансово-господарського стану боржника фактично не має сучасного нормативного забезпечення. На практиці продовжують застосовуватися методичні рекомендації Міністерства економіки України, розроблені ще у 2006 році (в редакції 2010 року), які не відповідають ні сучасній структурі корпоративних фінансів, ні реальним умовам ведення господарської діяльності.

За таких обставин арбітражний керуючий опиняється в ситуації, коли обов’язок існує в нормативно завершеній формі, але його зміст не визначений через відсутність актуальних критеріїв і методик. Суд, своєю чергою, змушений оцінювати результати такого аналізу без уніфікованих стандартів, що безпосередньо впливає на передбачуваність правозастосування.

Окремий вимір цієї проблеми стосується категорії справ, у яких боржник фактично не здійснює діяльності, не має активів або не забезпечує доступу до фінансової документації. У таких ситуаціях проведення повноцінного аналізу фінансового стану втрачає практичний сенс, оскільки результат є очевидним ще до початку дослідження, а сам процес набуває формального характеру. Саме тому в ході обговорення була підтримана позиція про недоцільність ускладнення проведення аналізу в подібних випадках, що фактично означає визнання необхідності диференційованого підходу до застосування відповідних процедур залежно від фактичного стану боржника.

У цьому контексті була висунута пропозиція щодо внесення змін до Кодексу України з процедур банкрутства, які б передбачали обов’язок подання результатів аналізу фінансового стану вже на стадії звернення до суду із заявою про відкриття провадження у справі, а також можливість відкриття ліквідаційної процедури одночасно з відкриттям провадження у випадках, коли неплатоспроможність є очевидною і не потребує додаткового підтвердження.

Додатково було звернуто увагу на проблему інвентаризації активів, яка безпосередньо впливає на якість фінансового аналізу. Чинне Положення про інвентаризацію активів та зобов’язань, затверджене наказом Міністерства фінансів України від 02.09.2014 № 879, не наділяє арбітражних керуючих необхідними повноваженнями для ефективного проведення інвентаризації, що фактично унеможливлює встановлення реального складу майна боржника.

У результаті проведення аналізу фінансового стану виявляється залежним не лише від професійних дій арбітражного керуючого, але й від нормативних обмежень, які не дозволяють отримати повну і достовірну інформацію про активи боржника.

Таким чином, обговорення третього питання продемонструвало системний розрив між нормативною моделлю і фактичними умовами її реалізації: Кодекс покладає на арбітражного керуючого обов’язок, який формально є чітким, але не забезпечений належною методологією, допускає залучення третіх осіб, але не дозволяє перенести відповідальність, і вимагає проведення аналізу навіть у тих випадках, коли об’єктивно відсутній предмет такого аналізу.

«Заінтересованість», санкції та ТОТ: коли процедура банкрутства виходить за межі власної логіки

Після доволі технічних, але водночас системних питань юрисдикції, податкового контролю і фінансового аналізу, дискусія природно змістилася в іншу площину — туди, де правозастосування змушене працювати через тлумачення і здоровий глузд.

Приблизно в цьому контексті обговорювався правовий статус заінтересованих осіб у справі про банкрутство, причому акцент був зроблений не на самому визначенні, яке міститься в законі, а на моменті його виникнення і наслідках для подальшого руху процедури. Фактично йшлося про те, що заінтересованість не є статичним статусом, який виникає лише в момент входу у справу, а може трансформуватися разом із правовідносинами, зокрема у випадках відступлення права вимоги. Саме тут прозвучала позиція одного з представників Феміди, яка отримала підтримку учасників круглого столу: у разі, якщо заінтересований кредитор відступає свою вимогу, правонаступник не може розглядатися як «новий» учасник поза контекстом попередніх відносин, оскільки до нього переходять не лише права, але й пов’язаний із ними обсяг обмежень. Ця теза фактично фіксує важливу для практики річ: механізм відступлення вимоги не працює як спосіб обійти процесуальні обмеження, пов’язані зі статусом заінтересованої особи.

У тому ж ключі — але вже з іншим масштабом наслідків — розвивалася дискусія щодо застосування санкцій у процедурах банкрутства. На відміну від попередніх питань, де можна було говорити про недоліки регулювання, тут мова йде швидше про ситуацію, коли норми різних галузей права просто не «зібрані» в єдину працюючу модель. Учасники одразу розмежували два сценарії: санкції щодо кредитора і санкції щодо боржника, причому кожен із них створює різні, але однаково складні наслідки для процедури.

Якщо санкції застосовані до кредитора, проблема виникає не лише у площині його прав, а й у впливі на всю процедуру. Блокування активів означає, що вимоги такого кредитора не можуть бути задоволені, але при цьому вони залишаються в реєстрі, що фактично «зупиняє» рух справи — інші кредитори не отримують задоволення, процедура не завершується, а ліквідатор опиняється в ситуації, коли він банально не може довести процес до логічного завершення. Саме тому в обговоренні з’явилася ідея використання ескроу-рахунків як одного з можливих технічних рішень, яке дозволило б ізолювати відповідні кошти і не блокувати процедуру в цілому. Чи є це рішенням у правовому сенсі — відкрите питання, але сам факт появи такої пропозиції показує, що практика вже шукає інструменти, яких немає в законі.

Ситуація із санкціями щодо боржника виглядає не менш складною, але має іншу логіку. Тут природною реакцією виглядає прискорення переходу до ліквідаційної процедури, оскільки саме вона дозволяє припинити повноваження органів управління і перейти до реалізації майна в інтересах кредиторів. Втім, на практиці цей сценарій теж стикається з обмеженнями, які не випливають із самого Кодексу, але фактично блокують його застосування: обмеження доступу до рахунків, неможливість повноцінного управління активами і, що особливо важливо, ситуація, коли ліквідатор у сприйнятті третіх осіб ототожнюється з підсанкційним боржником.

У таких умовах навіть формально передбачена процедура втрачає можливість реалізації. Як наслідок, у практиці починають з’являтися нетипові рішення — зокрема, згадувалася можливість прийняття рішення про приватизацію боржника з подальшим закриттям провадження у справі про банкрутство. Водночас очевидним є і зворотний бік такого підходу: вимоги кредиторів у такому випадку залишаються незадоволеними, що створює потенційні підстави для подальших претензій, уже не в межах процедури банкрутства. Паралельно з цим у дискусії окремо наголошувалося на необхідності більш ретельної перевірки кредиторів у справі — не лише з точки зору формальної заінтересованості, але й у контексті їх можливого зв’язку з державою-агресором, що фактично розширює стандарт перевірки учасників процедури.

І, нарешті, ще один пласт проблем, який не має універсального рішення, але все частіше виникає в практиці, — це справи, у яких боржник або його активи знаходяться на тимчасово окупованих територіях. Тут дискусія була, мабуть, найменш «нормативною» і найбільш прикладною. Учасники фактично погодилися з тим, що кожна така справа є індивідуальною і не підпадає під стандартні алгоритми, передбачені Кодексом. Особливу увагу було звернуто на ризики протиправності дій у разі підготовки до продажу такого майна — починаючи від інвентаризації і визначення вартості і закінчуючи оформленням передачі. У цих випадках арбітражний керуючий змушений балансувати між формальними вимогами процедури і об’єктивними обмеженнями, які не завжди дозволяють їх виконати без створення додаткових правових ризиків.

У підсумку зазначені вище питання хоч і виглядали менш «технічним», ніж попередні, але продемонстрували межі застосовності самої процедури банкрутства: там, де з’являються фактори контролю, санкцій або відсутності доступу до активів, класична логіка Кодексу починає давати збої, і правозастосування переходить у режим пошуку рішень, які не завжди прямо випливають із закону.

Далі буде…

Редакція дякує організаторам заходу за надані фотоматеріали, а також арбітражним керуючим Андрію Палкіну та Владиславу Філатову за допомогу у підготовці матеріалу.