Банкрутство без ілюзій: що показала «відверта розмова» у Дніпрі. Частина друга

Частину питань, які сформували загальну рамку круглого столу від 1 травня — юрисдикцію спорів, податкові перевірки та аналіз фінансового стану боржника — вже було розглянуто у першій частині цього матеріалу.

Подальша дискусія змістилася до тем, які менш формалізовані на рівні закону, але значно гостріше проявляються у практиці. Зокрема, розмова про грошову винагороду арбітражного керуючого доволі швидко перестала бути «про цифри» і вийшла на рівень більш фундаментального питання — наскільки взагалі може працювати процедура банкрутства, якщо її ключовий учасник не має передбачуваного механізму оплати.

Винагорода арбітражного керуючого: коли гарантія існує, а оплати немає

Як підкреслив арбітражний керуючий Денис Ткаченко, мова йде не лише про оплату як таку, а про базову передумову незалежності: «Якщо арбітражні керуючі постійно думають про те, яким же чином їм заробити, їх активність буде мінімальною. Коли є гарантія оплати — тоді простіше працювати».

На рівні норм усе виглядає, скажімо так, достатньо. Адже і Конституція України гарантує право на оплату праці, і Кодекс України з процедур банкрутства закріплює принцип оплатності діяльності арбітражного керуючого. Однак ключове питання — хто саме і в який момент має платити — закон вирішує лише частково, і саме тому це питання, як і в деяких інших випадках, було повністю віддане на розсуд судової практики.

Верховний Суд у своїх рішеннях послідовно доходить до логічних висновків: провадження у справі про банкрутство ініціюється кредиторами для захисту їхніх майнових інтересів, а отже саме кредитори виступають фактичними замовниками процедури і результату, який вона має дати. Відповідно, арбітражний керуючий діє в їх інтересах, забезпечуючи проведення ліквідації або санації, і його діяльність не може розглядатися як безоплатна. Ця логіка безпосередньо впливає і на питання фінансування. Як підкреслює Верховний Суд, якщо у боржника відсутні активи або їх недостатньо для оплати послуг арбітражного керуючого, обов’язок оплати переходить до кредиторів. Причому мова йде не про солідарну відповідальність у довільному обсязі, а про пропорційний розподіл витрат відповідно до розміру визнаних кредиторських вимог.

Такий підхід прямо зафіксований у низці рішень.

1. У справі № 918/454/18 Верховний Суд підтвердив, що діяльність арбітражного керуючого не може бути безоплатною, а у випадку відсутності ліквідаційної маси витрати підлягають покладенню на кредиторів.
2. У справі № 5002-17/1718-2011 ця позиція отримала подальший розвиток: покладення витрат на кредиторів розглядається як механізм забезпечення принципу оплатності, без якого сама процедура втрачає сенс. Саме у цій справі Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.04.2023 прямо вказала, що за відсутності коштів боржника, фонду авансування або інших джерел фінансування ліквідатор не може бути позбавлений права звернутися до суду з вимогою про стягнення винагороди з кредиторів, причому з урахуванням принципу пропорційності їхніх вимог.
3. Окремо Верховний Суд звертає увагу і на зміст самої оплати. У справі № 906/43/22 підкреслено, що оплаті підлягає не формальний час перебування арбітражного керуючого у процедурі, а фактичний обсяг виконаної роботи, спрямованої на досягнення результату у справі. А у постанові Касаційного господарського суду від 14.12.2021 у справі № 902/626/20 прямо зазначено, що кредитори, які очікують результату від діяльності арбітражного керуючого, повинні усвідомлювати його право на отримання винагороди, а сама можливість покладення таких витрат на кредиторів має стимулювати їх до активної участі у процедурі та контролю за її перебігом.

Якщо дивитися на ці рішення в сукупності, формується досить цілісна модель:

• послуги арбітражного керуючого є платними за своєю природою;
• кредитори є фактичними замовниками («споживачами») цих послуг;
• у разі відсутності активів боржника саме кредитори стають джерелом їх фінансування;
• оплата має бути співвіднесена з реальним обсягом виконаної роботи.

І водночас саме ця модель найчастіше не сприймається окремими учасниками справи про банкрутство як така, що підлягає безумовному застосуванню. Поведінка кредиторів у процедурі, на жаль, дуже часто виглядає доволі типовою: протягом тривалого часу відсутні заперечення, кредитори не реагують на дії арбітражного керуючого, не формують позицію щодо обсягу роботи і не здійснюють контролю. Але щойно постає питання про оплату, ситуація різко змінюється — починаються заперечення, скарги і спроби довести, що виконані дії були надмірними або непотрібними.

Саме на це звернув увагу голова НААКУ Олександр Бондарчук, підкресливши, що така модель поведінки не узгоджується з роллю кредиторів як замовників процедури. Якщо арбітражний керуючий діє у межах Кодексу, пропонує план дій і не отримує заперечень, подальша відмова оплачувати ці дії виглядає як спроба перекласти наслідки власної пасивності на іншу сторону.

У цьому ж контексті була згадана практика судді Господарського суду Закарпатської області Павла Пригузи, яка викликала окрему дискусію. Йдеться про ухвалу, в якій суд не лише стягнув винагороду арбітражного керуючого безпосередньо з кредитора, але й обґрунтував це через конструкцію судових витрат, пославшись на статті 123 і 127 Господарського процесуального кодексу України. Фактично це означає, що витрати на оплату роботи арбітражного керуючого можуть розглядатися як обов’язкові процесуальні витрати, подібно до витрат на експертів чи спеціалістів. Не менш важливою виглядає і інша обставина, на яку звернули увагу учасники обговорення: в ухвалі пана Пригузи йдеться про стягнення винагороди ще до завершення ліквідаційної процедури, що змінює усталену практику відкладення цього питання «на кінець» і відкриває можливість для більш рівномірного фінансування діяльності арбітражного керуючого.

Окремим і доволі болючим залишається питання оподаткування. Як було прямо зазначено під час круглого столу, податкове навантаження на дохід арбітражного керуючого може сягати 45%. У поєднанні з тим, що виплата винагороди нерідко відбувається із затримкою у декілька років, це створює ситуацію, коли кошти надходять одноразово, без можливості врахування витрат, понесених у попередні періоди. У практичному вимірі це виглядає так: протягом двох-трьох років арбітражний керуючий несе витрати на здійснення процедури, а потім отримує всю суму винагороди одночасно, при цьому податкова враховує саме момент надходження коштів, а не період їх фактичного заробітку. У результаті оподатковується вся сума надходження, що призводить до значних фінансових втрат.

Саме тому в ході обговорення була підтримана пропозиція про необхідність внесення змін до статті 30 Кодексу України з процедур банкрутства із чітким закріпленням того, що кредитори та їхні кошти теж є джерелом оплати послуг і витрат арбітражного керуючого.

Фактично йдеться про спробу перевести сформовану судову практику у площину прямого нормативного регулювання і тим самим усунути основну причину конфліктів — відсутність чіткої законодавчої відповіді на питання про джерело фінансування у випадках, якщо кредитори не утворюють за власною ініціативою фонду оплати послуг арбітражного керуючого.

Такі ініціативи, як було зазначено, вже неодноразово озвучувалися професійною спільнотою, однак досі не були реалізовані на законодавчому рівні. У підсумку ситуація виглядає доволі показово: право арбітражного керуючого на оплату праці підтверджується і Конституцією, і Кодексом, і сталою практикою Верховного Суду, однак механізм його реалізації залишається фрагментарним, що змушує вирішувати це питання у кожній справі окремо.

Відповідальність, відсторонення та контроль: межі повноважень і ризики зловживань у процедурі

Наступний блок обговорення об’єднав питання, які на перший погляд належать до різних площин — відповідальності, процесуальних гарантій і контролю за діяльністю арбітражного керуючого, однак на практиці вони виявляються тісно пов’язаними, оскільки визначають не лише межі повноважень, але й баланс інтересів усіх учасників процедури.

У частині відповідальності осіб, винних у доведенні боржника до неплатоспроможності або незадоволенні вимог кредиторів, учасники відзначили, що судова практика лише формується, що зумовлює наявність значної кількості різноспрямованих підходів Верховного Суду. При цьому проблема полягає не лише у відсутності усталеності, але й у змішуванні правових конструкцій, які за своєю природою є різними.

Йдеться насамперед про солідарну та субсидіарну відповідальність.

Було прямо зазначено, що на практиці нерідко спостерігається їх фактичне ототожнення — як при визначенні кола осіб, так і при встановленні обсягу відповідальності та моменту її виникнення. Такий підхід суперечить базовим положенням цивільного законодавства, оскільки солідарна відповідальність керівника чи органів управління не є додатковою і виникає одночасно з відповідальністю самого боржника за незадоволення вимог кредиторів, причому в тому ж обсязі. Натомість субсидіарна відповідальність має іншу правову природу і передбачає додатковий характер, що вимагає попереднього встановлення недостатності майна боржника.

Відсутність чіткого розмежування цих інститутів у межах КУзПБ була визначена як одна з причин практичних проблем, а чинне регулювання — як таке, що потребує подальшого доопрацювання.

У цьому ж контексті обговорювалося питання відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень.

Незважаючи на внесені зміни до Кодексу, які передбачають обов’язок додавання до клопотання про відсторонення кандидатури іншого арбітражного керуючого, сама процедура продовжує використовуватися не завжди добросовісно. Як зазначалося, у практиці трапляються випадки, коли кредитори ініціюють відсторонення без належного обґрунтування або без урахування наслідків такого кроку для перебігу справи.

Йдеться насамперед про затягування процедур, втрату процесуальної наступності та фактичне перезавантаження роботи у справі. Учасники дискусії погодилися, що право на ініціювання відсторонення не може розглядатися як інструмент впливу або тиску, а має реалізовуватися виключно за наявності об’єктивних підстав. Водночас було підкреслено необхідність збереження певного рівня стабільності процедур, оскільки без цього досягнення результату у справі стає проблематичним як для кредиторів, так і для самого боржника.

Окрему увагу було приділено питанням контролю за діяльністю арбітражного керуючого, зокрема ситуаціям, коли скарги на його дії або бездіяльність розглядаються паралельно господарським судом і державним органом з питань банкрутства. Учасники звернули увагу на те, що на такі перевірки поширюється дія Закону України «Про адміністративну процедуру», а отже й правила зупинення адміністративного провадження. Зокрема, відповідно до пункту 4 частини 1 статті 64 цього Закону адміністративний орган зобов’язаний зупинити провадження у справі, у тому числі на вимогу особи, у разі об’єктивної неможливості її розгляду до вирішення іншої справи, яка перебуває на розгляді суду або іншого адміністративного органу. З огляду на це було висловлено позицію про доцільність уже на стадії прийняття скарги та призначення перевірки перевіряти, чи не перебуває аналогічна скарга на розгляді господарського суду, і в разі наявності такого паралельного розгляду — зупиняти адміністративне провадження до набрання законної сили відповідним судовим рішенням. Водночас було окремо підкреслено, що відповідно до частини 3 статті 9 Закону України «Про адміністративну процедуру» до приведення інших нормативних актів у відповідність із цим Законом вони підлягають застосуванню лише в тій частині, яка не суперечить його принципам, що додатково актуалізує необхідність внесення змін до актів, які регулюють порядок проведення перевірок діяльності арбітражних керуючих.

У підсумку цей блок дискусії показав, що питання відповідальності, процесуальної стабільності та контролю не можуть розглядатися ізольовано: вони формують єдину систему, у якій будь-який дисбаланс — чи то у вигляді невизначеності підстав відповідальності, чи у вигляді зловживання процесуальними правами, чи у вигляді дублювання контрольних процедур — безпосередньо впливає на ефективність всієї процедури банкрутства.

Після завершення процедури, виплати боргів і цифрового обліку: де закінчується справа і починаються системні проблеми

Фінальна частина обговорення виявила ще одну групу питань, які вже не стосуються безпосередньо перебігу процедури банкрутства, але визначають її наслідки — як для арбітражного керуючого, так і для кредиторів і держави.

Йдеться, зокрема, про допустимість проведення позапланових перевірок діяльності арбітражного керуючого після фактичного завершення справи. Учасники «відвертої розмови» звернули увагу на те, що призначення перевірки у справі, в якій уже затверджено звіт керуючого санацією або ліквідатора та ліквідаційний баланс, а провадження закрито, по суті ставить під сумнів остаточність судового рішення. Адже ухвала про закриття провадження є результатом оцінки судом усіх обставин справи, включаючи належність виконання арбітражним керуючим своїх повноважень. У такій ситуації проведення перевірки поза межами судового провадження може розглядатися як спроба перегляду цього рішення іншим способом, ніж передбачено процесуальним законом. З огляду на те, що законодавство прямо передбачає апеляційний і касаційний перегляд відповідних ухвал, звернення зі скаргою до державного органу з питань банкрутства після закриття справи виглядає як неналежний спосіб захисту.

Крім того, було наголошено, що діяльність арбітражного керуючого має чіткі процесуальні межі: вона здійснюється в рамках конкретної справи про банкрутство і завершується одночасно із закриттям провадження. Відповідно, її оцінка також повинна відбуватися виключно в межах цієї справи, що ставить під сумнів допустимість перевірок після її завершення.

Інший блок питань стосувався погашення заборгованості із заробітної плати — теми, яка традиційно залишається однією з найбільш чутливих у справах про банкрутство (доповідачем у цій темі виступила Ольга Захарова, перша заступниця начальника Дніпровського міжрегіонального управління Мінюсту). Учасники заходу погодилися, що на стадії розпорядження майном арбітражний керуючий не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника, а отже питання виплати заробітної плати перебуває у сфері відповідальності керівника підприємства. Винятки можливі лише у випадках, коли суд припиняє повноваження органів управління і покладає їх виконання на розпорядника майна. Водночас на практиці виникають ситуації, коли навіть за наявності коштів на рахунках боржника виплати не здійснюються через відсутність достатніх даних для ідентифікації кредиторів. Це створює парадоксальну ситуацію, коли формально вимоги визнані, кошти є, але їх спрямування неможливе. Саме тому було підкреслено необхідність більш ретельного підходу до встановлення і підтвердження вимог із заробітної плати, а також до формування реєстру вимог кредиторів — із включенням повного обсягу ідентифікаційних даних, достатніх для фактичного здійснення виплат.

Окрему увагу було приділено функціонуванню автоматизованої системи «Банкрутство та неплатоспроможність», яка поступово стає ключовим елементом обліку і контролю в цій сфері. Представники державного органу з питань банкрутства наголосили, що подання арбітражними керуючими обов’язкових відомостей до цієї системи є не формальністю, а важливим інструментом для оцінки як їх діяльності, так і стану всієї сфери неплатоспроможності. Адже, дані, які вносяться арбітражними керуючими до АСБН, використовуються державою для оцінки не лише діяльності арбітражних керуючих, а й всієї сфери неплатоспроможності. Окрім того, системне неподання арбітражними керуючими обов’язкових відомостей до АСБН є ознаками вчинення дисциплінарного проступку, за який передбачена дисциплінарна відповідальність.

Погоджуючись з важливістю цієї інформації для держави, також для всіх учасників провадження у справі про банкрутство, водночас, арбітражні керуючі зауважили, що програмне забезпечення АСБН знаходиться з дослідній експлуатації з 01.06.2024 і дотепер в промислову експлуатацію не введено. Серед недоліків роботи з АСБН не останнє місце займає і внесення арбітражними керуючими відомостей до системи. Натомість, недоліки роботи АСБН державному органу з питань банкрутства відомі, втім усуваються повільно. Про неінформативність АСБН, та неможливість використання наявної в системі інформації, окрім арбітражних керуючих, також постійно зауважують і кредитори.

У підсумку цей блок обговорення показав, що завершення процедури банкрутства не означає завершення всіх пов’язаних із нею правових питань. Навпаки, саме на цій стадії проявляються проблеми, які не завжди врегульовані на рівні закону — від меж контролю за діяльністю арбітражного керуючого до технічної спроможності державних інструментів забезпечити прозорість і передбачуваність процесу.

***

У підсумку можна зазначити, що ця «відверта розмова» у Дніпрі виявилася значно більшою, ніж обмін позиціями з окремих питань. Як відзначив начальник Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Тимофій Дудін, саме такі професійні зустрічі дозволяють сформувати спільне бачення і напрацювати практичні рішення, які працюють у реальних процедурах.

У свою чергу модераторка заходу, голова Відділення Асоціації правників України в Дніпропетровській області, арбітражна керуюча Любов Лукашук звернула увагу на інше: без прямого діалогу неможливо досягти узгодженого розуміння меж відповідальності і єдиного підходу до застосування норм.

Саме в цьому і полягає головний результат зустрічі — не у формальних висновках, а у поступовому вирівнюванні практики, яке визначатиме, як ці процедури працюватимуть далі.