Визнання договорів недійсними: підстави та наслідки

Укладення договору традиційно сприймається сторонами як завершення домовленостей і початок їх реалізації. Проте на практиці саме після цього етапу нерідко виникають питання щодо дійсності такого правочину. Судова практика свідчить, що застосування цього інституту не є формальним процесом. Суди дедалі частіше відходять від суто формального підходу до оцінки правочинів і надають перевагу змістовному аналізу обставин, поведінки сторін та фактичних наслідків виконання договору.

Загальні вимоги до дійсності договору

Відповідно до положень цивільного законодавства, для того, щоб договір вважався дійсним, він має відповідати низці обов’язкових вимог, які стосуються як суб’єктного складу правочину, так і його змісту та форми.

Передусім йдеться про належну цивільну дієздатність сторін. Особи, які укладають договір, повинні усвідомлювати значення своїх дій і мати право їх вчиняти. Порушення цієї вимоги, наприклад, у випадках укладення договору недієздатною особою або особою, яка перебувала у стані, що виключає усвідомлення своїх дій, може стати самостійною підставою для визнання правочину недійсним.

Не менш важливим є питання волевиявлення сторін. Цивільний кодекс України вимагає, щоб воно було вільним і відповідало внутрішній волі особи. Це означає, що договір не повинен укладатися під впливом обману, насильства, помилки або інших факторів, які спотворюють реальне бажання сторони вступити у відповідні правовідносини.

Окрему увагу законодавець приділяє змісту договору. Він не повинен суперечити актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, а також моральним засадам. Якщо ж договір спрямований на досягнення протиправної мети або фактично прикриває інші, незаконні відносини, такий правочин не може породжувати правових наслідків.

Крім того, значення має і форма договору. У випадках, коли законом прямо встановлено вимогу щодо письмової або нотаріальної форми, її недотримання може мати наслідком недійсність правочину.

Розмежування нікчемних та оспорюваних правочинів

Цивільне законодавство проводить чітке розмежування між нікчемними та оспорюваними правочинами, що має принципове значення для практики їх застосування.

Нікчемні правочини є недійсними в силу прямої вказівки закону незалежно від того, чи визнавав їх такими суд. Тобто їх недійсність існує об’єктивно з моменту укладення. Водночас у разі виникнення спору суд може підтвердити цей факт і застосувати відповідні правові наслідки.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 зазначила, що «якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання його судом недійсним не вимагається».

Оспорювані правочини, на відміну від нікчемних, вважаються дійсними доти, доки їх недійсність не буде встановлена судом. Саме тому ініціювання судового процесу у таких випадках є необхідною передумовою для захисту порушеного права.

На практиці найбільш поширеними підставами для визнання правочинів оспорюваними є дефекти волевиявлення, зокрема, укладення договору під впливом помилки або обману, а також зловживання з боку представника чи іншої сторони.

Оцінка істотності порушень: підхід судової практики

Сьогодні судова практика виходить із того, що не кожне формальне порушення вимог закону має наслідком недійсність договору. Ключовим є встановлення того, чи є таке порушення істотним і чи вплинуло воно на можливість реалізації прав та обов’язків сторін.

Такий підхід обумовлений необхідністю забезпечення стабільності цивільного обороту. Безумовне визнання недійсними всіх договорів, укладених із будь-якими порушеннями, призвело б до правової невизначеності та підриву довіри до договірних відносин.

Саме тому суди досліджують не лише формальні підстави недійсності, але й фактичні обставини справи: чи виконано договір, чи настали передбачені ним наслідки, чи діяли сторони добросовісно та чи не спрямовані вимоги про недійсність на зловживання правом.

Так, зокрема у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі №905/1227/17 (провадження № 12-112гс18) зроблено правовий висновок, що «вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов’язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин».

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 квітня 2025 року (справа №924/971/23) зазначила, що «недійсність правочину є правовим наслідком порушення приписів закону при його вчиненні. При цьому суд має встановити саме факт порушення вимог статті 203 ЦК України, а не лише наявність спору».

Значення принципу добросовісності

Однією з ключових тенденцій сучасної судової практики є посилення ролі принципу добросовісності при вирішенні спорів щодо недійсності договорів.

Суди дедалі частіше звертають увагу на поведінку сторін як на етапі укладення договору, так і під час його виконання. Якщо встановлюється, що сторона свідомо діяла недобросовісно, намагалася отримати вигоду від незаконного правочину або використовує інститут недійсності як інструмент ухилення від виконання зобов’язань, це може істотно вплинути на рішення суду.

Такий підхід сприяє формуванню більш справедливого балансу між інтересами сторін і запобігає зловживанню процесуальними правами.

Наприклад у постанові від 27 січня 2021 року у справі № 910/17876/19 Верховний Суд звернув увагу, що «кожна сторона при укладенні правочину має поводити себе добросовісно, обачливо і розумно, об’єктивно оцінювати ситуацію. При встановленні наявності обману суд має враховувати стандарт поведінки розумного учасника обороту, який наділений схожими характеристиками зі стороною, яку ввели в оману».

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2022 року у справі № 910/16579/20) наголосила, що «порушення загальних засад цивільного законодавства може бути самостійною підставою для визнання правочину недійсним, якщо правочин є результатом недобросовісної поведінки сторін, зловживання правом або вчинений з метою заподіяння шкоди іншій особі».

Правові наслідки недійсності договору

Визнання договору недійсним тягне за собою застосування спеціальних правових наслідків, основним із яких є реституція – повернення сторонами всього отриманого за договором.

У класичному вигляді застосовується двостороння реституція, коли кожна зі сторін зобов’язана повернути іншій стороні все отримане за правочином. Такий підхід спрямований на відновлення майнового стану сторін, який існував до укладення договору.

Водночас законодавство та судова практика передбачають можливість відступу від цього загального правила. Зокрема, якщо одна зі сторін діяла недобросовісно або знала про незаконність правочину, суд може застосувати односторонню реституцію або навіть відмовити такій стороні у захисті її прав.

У випадках, коли повернення отриманого в натурі є неможливим, застосовується відшкодування його вартості. Крім того, сторона, яка зазнала шкоди внаслідок укладення недійсного договору, має право вимагати відшкодування збитків.

Важливо наголосити, що правові наслідки виникають з моменту укладення договору, а не з дня набрання рішенням суду чинності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 та від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17).

Висновок

Інститут недійсності договорів є багаторівневим правовим інструментом, який забезпечує дотримання законності в цивільному обороті та водночас запобігає формальному підходу до оцінки правочинів. Сформована судова практика дозволяє виокремити низку усталених орієнтирів:

✔ недійсність договору не настає автоматично внаслідок будь-якого порушення вимог закону;

✔ ключовим є характер порушення та його реальний вплив на зміст і виконання зобов’язань;

✔ застосування реституції є загальним наслідком, однак воно коригується з урахуванням поведінки та добросовісності сторін;

✔ суди все частіше виходять із необхідності забезпечення балансу інтересів і пропорційності втручання у договірні відносини.

Таким чином, визнання договору недійсним є не технічною реакцією на формальні недоліки правочину, а результатом комплексної судової оцінки, спрямованої на відновлення справедливого балансу між сторонами та дотримання засад цивільного права.

Статтю написала юрист
АО «ВЕРІТІ ГРУП» Банзерук Вікторія