Відповідальність банкірів за доведення банку до краху: Верховний Суд систематизував практику

Верховний Суд оприлюднив узагальнений огляд судової практики у справах за позовами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до пов’язаних із банками осіб про відшкодування шкоди. Документ охоплює позиції Великої Палати та Касаційного господарського суду за період із 2018 року до початку 2026-го і фактично формує єдину рамку для цієї категорії спорів. В умовах масового виведення банків з ринку саме ці позови стали ключовим інструментом повернення активів і компенсації втрат кредиторів. Водночас практика тривалий час залишалася фрагментованою — від питань юрисдикції до стандартів доказування і застосування позовної давності.

Від інвестиційних рішень до відповідальності: де проходить межа

Однією з показових є справа № 758/5941/20 (постанова КГС ВС від 11.11.2025), де Фонд заявив вимоги про стягнення понад 29,5 млн грн шкоди з пов’язаних осіб банку. Позов обґрунтовувався тим, що менеджмент банку ухвалював рішення про інвестування у цінні папери емітентів низької якості без належної оцінки ризиків.

Верховний Суд у цій справі сформулював принципову позицію: сам факт прийняття управлінських рішень, навіть потенційно ризикових, не є достатнім для покладення відповідальності. Ключовим є доведення прямого причинно-наслідкового зв’язку між конкретними діями або бездіяльністю відповідача і неплатоспроможністю банку, а також розміром завданої шкоди.

Цей підхід фактично підвищує стандарт доказування у таких спорах і відсікає спроби перекласти на менеджмент «загальну відповідальність» за крах банку без деталізації ролі кожної особи.

Позовна давність як бар’єр для Фонду

Інша група справ стосується строків звернення до суду. У ряді кейсів Верховний Суд підтвердив, що позовна давність починає обчислюватися не абстрактно з моменту ліквідації банку, а з конкретної дати встановлення шкоди.

Зокрема, у справі, де відлік було прив’язано до затвердження акта формування ліквідаційної маси (16.02.2015), суди встановили, що строк звернення сплив 17.02.2018. Це означає, що Фонд втратив можливість заявити вимоги, попри подальші законодавчі зміни.

Верховний Суд окремо наголосив: нова редакція статті 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яка передбачає спеціальну трирічну позовну давність після ліквідації банку, не має зворотної дії і не застосовується до правовідносин, що виникли раніше.

Це формує важливий висновок для практики: навіть за наявності очевидних підстав для відповідальності пропуск строку фактично нівелює можливість стягнення шкоди.

Право Фонду на позов і момент його виникнення

Огляд також систематизує підхід до моменту виникнення права Фонду на звернення до суду. Верховний Суд виходить із того, що таке право виникає не формально з відкриттям ліквідації, а з моменту встановлення трьох елементів: факту шкоди, кола причетних осіб і її розміру.

Саме з цього моменту Фонд може реалізувати право на позов, у тому числі в іноземних юрисдикціях, і саме ця дата має значення для обчислення позовної давності.

Умови відповідальності: «недостатність майна» як тригер

Ще один принциповий аспект — умови пред’явлення позову. Верховний Суд звернув увагу на необхідність встановлення факту недостатності майна банку для задоволення вимог кредиторів як передумови притягнення пов’язаних осіб до відповідальності.

Це означає, що відповідальність не є автоматичною: вона виникає лише тоді, коли ліквідаційна маса об’єктивно не покриває борги банку, і саме тоді відкривається можливість для субсидіарного або солідарного стягнення.

Висновок: від формальних позовів до складної доказової моделі

Оприлюднений огляд демонструє зміну підходу Верховного Суду: від сприйняття таких спорів як «інструменту компенсації» — до складної юридичної конструкції, де ключову роль відіграє доказування.

Фактично сформовано декілька базових орієнтирів для практики:

• відповідальність пов’язаних осіб є індивідуальною і потребує доведення причинного зв’язку;
• позовна давність має вирішальне значення і не підлягає розширеному тлумаченню;
• право Фонду на позов виникає лише після встановлення всіх елементів шкоди;
• недостатність майна банку є обов’язковою передумовою відповідальності.

Для ринку це означає перехід до більш жорсткої, але водночас більш передбачуваної моделі: позови Фонду більше не можуть будуватися на загальних твердженнях про «погане управління», а мають спиратися на чітку доказову базу, економічний аналіз і персоніфікацію відповідальності.