“Думаєш мені тебе шкода?”: активістку Тетяну Тіпакову катували у Бердянську

Тетяна Тіпакова, організаторка проукраїнських мітингів у Бердянську. Вона була змушена поїхати з рідного міста через переслідування за проукраїнську позицію. Нині перебуває у безпечному місці, тому може розповісти про те, як її викрадали двічі.

Бердянськ – місто на березі Азовського моря. 27 лютого у нього зайшла колона військової техніки, 28-го під окупацією опинилося кілька районів, а найближчими днями і все місто.

У цей час директорка одного з туристичних агентств міста Тетяна Тіпакова була у своєму приватному будинку. Каже, не могла змиритися з окупацією, тож почала організовувати проукраїнські мітинги. Звісно, розуміла, що це небезпечно, що за неї та однодумцями весь час слідкують. Мітинги відбувалися під зовнішнім наглядом представників росгвардії та внутрішнім – серед учасників були люди у масках, які не співали гімн України, можливо фільмували. Після мітингів деяких росіяни затримували.

«Першого з нас затримали Віталія Шевченка. Одразу після мітингу він зайшов у кафе, за ним вісім людей у військовій формі – вивели, посадили у машину, вивезли у невідомому напрямку. Це було 15 березня. А 20-го його звільнили після тортур. Також 17 березня затримали Володимира Сушка. Його теж відпустили 20 березня. Володимира дуже били по ногах, він впав. Якщо Віталіку одягли мішок на голову та вивезли кудись в місто (сказали: «считай до ста, через пять минут открываешь мешок и идешь, куда хочешь»), то дружині Володі зателефонували, попросили його забрати. І вона брала таку машину, де його можна було покласти. І він ще досі в дуже поганому стані, лікуються, бо має великі синці на ногах – скотчем мотали ноги і били палками».

«У мене є невеликий продуктовий магазин у віддаленому мікрорайоні міста. Вони прийшли туди. Прийшли за мною у магазин. Кажуть: «фамілія»? Вони вже на той час, як мінімум, вже промоніторили мої соцмережі та знали про мою активну позицію. Потім був обшук вдома – все перевернули, шукали зброю, прапори. Питали, де машина. А я вже не ставила машину у дворі, а у сусідів – після того, як Віталіка затримали, ми були трошки обережнішими».

Далі Тетяну вивели до машини, вдягнули мішок на голову, аби не зрозуміло були, куди везуть. Пізніше Тіпакова зрозуміла, що до бердянської колонії №77.

«Там нелюдські умови. Моя камера була розрахована на одну людину, але у ній нас тримали втрьох», – говорить Тетяна. Утримували всіх заручників та військовополонених разом. Жінок та чоловіків лише розділяли у камерах.

Пакет з голови Тетяна зняла лише у камері. Потім її повели на допит. Кімната була в тій же будівлі.

Перший допит був «виховний», тривав три години. «Вони думали, що я добровільно погоджусь та все, вони мене переконають. У кімнаті було троє. Один з них бурят. Його обличчя я бачила. Якщо покажуть фото, я його впізнаю. Інші – у масках. Але їх очі я запам’ятала – пізнаю.

«Мені казали: «Зачем ты все это делаешь?», «Почему тебе не нравится Россия?». Я відповідала, що я українка, прожила весь час у своїй державі. Вони намагалися мене переконати. «Одному говорю: ти ж росії, з якого міста? Він не очікував. Сказав: Твєрь. А потім почав говорити, мовляв, хтось з Твєрі, хтось з Москви. Тобто зрозумів, що зробив помилку. Почав говорити, що вони всі нас хочуть врятувати. Навіщо? Бо ви тут всі зомбовані, вам треба пояснювати, аби зрозуміли», – продовжує Тетяна.

Другий допит – з побиттям

«Почали говорити, що витратили на мене вже три години, а я все висмикуюсь, – розповідає активістка з Бердянська. – Сказали, що їм потрібно записати відео, де я маю розповідати, що я помилилась, що буду співпрацювати. Спочатку взяли дві книжки та почали бити по вухах з двох боків. Запитує: чи ти українка? Раз, б’є по голові: чи ти все ще українка? Руки казали класти на стіл. Били книжкою по пальцях. Пальці не перебили. Повертайся спиною – удар по ниркам. Починаю сідати, каже, якщо зараз не встану – буде бити ногами. Каже один: «Ты что думаешь мне тебя жалко? Мне тебя не жалко». Я їм кажу, що тобі в матері підходжу. А вони мені: «Яка ти мати?!».

Після допиту знову тиснули: «У нас у Бердянську досі немає газу. А це був холодний березень. У камері відкрили вікно і не дозволяли його закривати. Принесли мені газету, змусили читати газету голосно, аби чули ті, хто був поряд. Цю днрівську белеберду, які вони хороші рятівники. Їжу я не брала, хоча годували тричі на день».

Тетяна описує свою камеру так: «Камера маленька – 2,5 на 3 метри, загалом десь 6 квадратів. Ліжко на ланцюгах. Матрацу не знаю, скільки років. Подушки не було. Ввечері конвоїри, а це переважно також буряти, принесли мені ковдру. Казали, аби я все визнала. Я як була одягнута так і сіла. Ні, не сіла. Бо у тій камері ліжко було так високо, що я не змогла сісти».

Тиск тривав: «Вночі прийшов один. Я опиралась. Змусив роздягатися по пояс. Повністю. Почав лізти. Зґвалтування не було, але морально тиснув. Пішов. За дві години прийшов вдруге. Знову сказав роздягатися. Почав говорити, можливо, тобі алкоголю принести. Намагався. Я відбивалась. Не дуже наполегливо було. Але така атмосфера була… Цей не у масці був, але це ніч, темно».

Під ранок до Тетяни знову прийшли, почали підключати до неї електричний струм: «Спочатку до пальців. Взяли три пальці на одній руці, потім на іншій. Пускають. Посилюють. Я плачу, кричу, звісно. У паузах ці розмови всі, змушують писати, по обличчю били, губи були розбиті. І я здалася, коли вони причепили дроти до мочок вух. Не знаю, чи такої сили струм був, але мені здалося, що верхня частина голови відокремилась, і кудись догори полетіла. Показали мені текст на комп’ютері. Один знімав на камеру, а я читала його».

Після того до камери Тетяну вже не відводили. Залишили у кімнаті. Згодом повернулися, надягнули мішок на голову, навіть віддали рюкзак. «Вивезли у місто, викинули як собаку, – згадує вона. – Сказали: сиди вдома, вчи гімн, тебе чекає «референдум» та парад на 9 травня. Чи ж проведеш у нас парад? Я кажу, що треба ще дожити до 9 травня». Це було 16.00-17.00 вечора 20 березня.

А за день до того, одразу після викрадення Тетяни, її дочка написала пост у фейсбуці про її затримання. Він набув розголосу, багато людей писали слова підтримки. Тож після звільнення Тетяна вирішила публічно подякувала всім за підтримку. І через ці слова до неї наступного дня зранку приїхали знову.

«Вони почали запитувати, яка це підтримка, хто платить за мітинги, куди перераховують кошти, де прапори, рупор. На мітинги ж приходили, всі, хто хотів. На якесь фото попалися хлопці з червоно-чорним прапором. Почали запитувати, хто це. Та звідки я знала. І знову отримувала по обличчю», – говорить Тетяна.

Тетяна перебувала у заручниках двічі

«На цей раз по обличчю не били зовсім. У мене сліди залишилися ще від першого разу, казали, що треба, аби зажили. Не могли знімати нове відео. Віталіка Шевченка забрали також другий раз. На перший раз у нього теж обличчя було побито, і відео не вийшло. Тому коли мене випустили, то випустили тільки моє відео та Володі».

Тетяна вважає, що для другого затримання була ще одна можлива причина: «Коли перший раз обшукували, а у мене власний будинок і магазин якось так у дворі, то зникли ключі від складу, куди ми заховали алкоголь. І коли вони мене привезли другий раз додому, не викинули у місті, мій конвоїр дістав ключик і сказав: підемо на склад… Тобто вони вкрали його при першому «обшуку». Вивезли все: алкоголь, продукти – завантажили повний багажник».

Після другого затримання Тетяна швидко зібрала речі та виїхала у безпечне місце. Говорить, що росіяни її від’їзду спочатку не помітили, а потім вже на деяких блокпостах розмістили її фото.

«Зараз я їм продовжую робити нерви. Зі своєї сторінки у фб не ховаючись пишу, що Бердянськ – це Україна. Організувала флешмоб у підтримку бердянців, вони там киснуть, що їх кинули. У 18 містах України висять 26 бордів, що Бердянськ – це Україна. Я у туризмі працюю, мене підтримали», – пишається Тетяна Тіпакова.

Нині в окупованому Бердянську утримують щонайменше кілька десятків людей. Більшість у колонії №77, деяких у будівлі місцевого відділку поліції. Серед них є активісти та волонтери.

_______________

Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини.