Круглий стіл, який раптово перетворився на дискусію про з’їзд НААКУ: як Мін’юст відкрив скриньку Пандори

13 листопада 2025 року в Києві під головуванням заступниці Міністра юстиції Людмили Кравченко відбувся круглий стіл на тему «Відвертий діалог: пріоритетні напрямки роботи Дисциплінарної та Кваліфікаційної комісій арбітражних керуючих». Модератором заходу виступив директор Департаменту з питань банкрутства Сергій Донков.

Участь у заході взяли представники Національної асоціації арбітражних керуючих України, члени регіональних рад, представники Дисциплінарної та Кваліфікаційної комісій, а також співробітники Мінюсту. Формальною метою зустрічі було обговорення проблемних питань у діяльності комісій та визначення напрямків їх подальшої роботи. Однак вже на початку стало зрозуміло, що дискусія буде відбуватись навколо зовсім іншої, аніж була заявлена, теми. Адже у центрі уваги опинилося питання легітимності рішень асоціації часів воєнного стану та необхідності проведення з’їзду арбітражних керуючих. Саме ця тема фактично визначила динаміку всієї подальшої розмови, перетворивши круглий стіл на масштабну дискусію про майбутнє самоврядування арбітражних керуючих в умовах війни.

Дві логіки: рішень воєнного часу і юридичних строків

С.Донков одразу зауважив: попри процедурні питання, жодних претензій до роботи комісій у Мін’юсту немає (до речі, в НААКУ теж таких претензій немає і бути не може), і міністерство не хоче тиснути на асоціацію. Але між рядків його вступу вже читалось головне — строк повноважень членів ДК і КК закінчується, і асоціація мала б подати нове подання. Більшість членів комісій, за його словами, вже мають «3 роки і 11 місяців» повноважень — отже, час вичерпався. А нових документів асоціація не надсилала. Саме це й стало детонатором дискусії.

Голова НААКУ Олександр Бондарчук відповів чітко: рішення про продовження повноважень усіх органів самоврядування АК було ухвалено самою спільнотою арбітражних керуючих. В січні 2024 року під час з’їзду у формі електронного опитування 326 арбітражних керуючих — рекордна кількість — підтримали рішення про продовження повноважень керівних органів, а також членів ДК і КК, на період воєнного стану та 90 днів після його завершення. Це, наголошує Бондарчук, і є джерелом права для самоврядної організації. Тому говорити про «прострочені повноваження» — юридично некоректно, адже наказ Мін’юсту від лютого 2024 року затвердив склад комісій на підставі саме цього рішення.

У відповідь Донков намагався повернути розмову до конкретики: чи може зараз відбутися повноцінний з’їзд? Але голова асоціації банально не міг надати прямої відповіді, підкреслюючи, що він просто не має повноважень самостійно ініціювати з’їзд. Для цього потрібна воля спільноти — 10% арбітражних керуючих або третина регіональних рад. Якщо буде така вимога, асоціація з’їзд призначить. Але чи зможе він відбутися, чи приїдуть люди, чи буде кворум — цього ніхто зараз не знає.

Тут і почалося зіткнення двох логік. Міністерство говорило мовою формальних строків. Асоціація — мовою рішень, ухвалених під час війни, які й досі залишаються чинними. І між цими двома підходами з’явилася тріщина, через яку в дискусію стрімко полилась накопичена напруга.

Регіони: від вимоги негайного з’їзду до аргументів про небезпеку

Київська рада арбітражних керуючих виступила першою — і доволі різко. Артур Мегеря підкреслив, що технічні та організаційні можливості для проведення з’їзду існують, навіть попри війну. Те, що приватні виконавці проводять уже другий з’їзд за час повномасштабного вторгнення, Київ вважає прямим підтвердженням реалістичності такого формату. Тим більше киян «дратує», коли десятки арбітражних керуючих спокійно приїжджають на різні форуми. Тож столичний регіон одностайний: з’їзд треба проводити, бо подальше затягування лише загострює ситуацію і створює відчуття ігнорування вимог закону.

Але одразу ж після цього пролунала інша тональність. Полтавська область заявила протилежне. Андрій Дуленко говорив про страх людей, про небажання їхати у міста, які регулярно піддаються атакам, про те, що під час війни не проводяться вибори на рівні держави — і що логічно було б законодавчо відтермінувати з’їзд АК на певний час після завершення воєнного стану. Він навіть навів особистий приклад: адвокатка відмовилась їхати на засідання до Харкова, бо «там бомблять». Суто людський аргумент, який у дискусії прозвучав особливо емоційно.

О.Бондарчук теж відповів на ці зауваження гостріше, ніж до цього. Він наголосив, що рішення про продовження повноважень приймали самі арбітражні керуючі, а не рада чи асоціація. І порівнювати їхню систему з приватними виконавцями помилково: там працює модель делегатів, а в АК — пряма участь сотень людей. Щодо пропозиції змінити Кодекс — НААКУ просто не має таких повноважень, а от Мін’юст міг би ініціювати законопроєкт, якщо справді вважає це необхідним.

У цей час Одеса зайняла проміжну, але показову позицію. Тетяна Колмикова підкреслила, що рішення 2024 року було правильним і необхідним, але відтоді минуло два роки, і середовище сильно змінилося. З’явилися десятки нових арбітражних керуючих, оновився склад спільноти, збільшилась кількість стажерів. Вона вважає, що для руху вперед з’їзд потрібен — хоча формат слід обговорювати окремо. До дискусії долучилась і Кіровоградська область. Їхня позиція дещо примирювальна: рішення на основі онлайн-голосування було правильним, але зараз, якщо достатня кількість рад виступить за з’їзд — вони не заперечуватимуть. Проте наголосили на іншому: формат доведеться змінювати, бо традиційний очний з’їзд у військових умовах просто нереальний. Потрібне обговорення альтернатив — від делегатів до онлайн-форматів.

Між буквою закону, реаліями війни та емоціями спільноти

Після перших виступів тон дискусії помітно змінився. Якщо на початку присутні намагалися триматися в рамках раціональної аргументації — строки, повноваження, процедура, — то згодом у розмову вплелися особисті історії, емоції, апеляції до справедливості та совісті спільноти. Всі зрозуміли: питання з’їзду — це не лише про юридичні норми, а про те, як арбітражні керуючі бачать майбутнє власної організації в умовах, коли країна живе в надломленому стані війни.

Першим різко проявив емоційну складову Микола Ковальчук із київської Ради. Він нагадав про свою принципову незгоду з автоматичним продовженням повноважень і про власні позови, які йому, як члену асоціації, було подавати надзвичайно неприємно. Але, на його думку, інакше не можна: у законодавстві чітко записано, що з’їзд має відбуватися раз на два роки. Він повторив це майже як мантру: “стаття 32 Кодексу”, “імперативність таємного голосування”, прості та очевидні норми, які, на його переконання, хтось намагається обійти. У його словах звучала не лише правова позиція — відчувалася образа за те, що «демократію» спільнота трактує, як йому здається, вибірково.

Але цього дня звучала й зовсім інша інтонація — рівна, вдумлива, і трішки втомлена від чвар, що знову набувають обрисів. Юлія Карауш, заступниця голови Ради арбітражних керуючих Донецької області, подякувала Мін’юсту за те, що взагалі зібрав людей. Вона нагадала присутнім, як колись існували різні асоціації, як важко було досягти єдності. І що сама поява єдиної асоціації вже є свідченням довіри, якої немало сьогодні. Її виступ був стриманий, без надмірних піднесень, але з чітким меседжем — не можна плутати форум із з’їздом. Її аргументи показали те, про що в Києві й Львові інколи забувають: у районах, які живуть під постійною загрозою, поїздка будь-куди — це не планування логістики, а зважування ризиків. Голова донецької ради навіть не зміг приїхати до Києва — і це для них буденність, а не виняток. Карауш говорила спокійно, але в її словах було щось дуже тверезе: як забезпечити справжню репрезентативність з’їзду, якщо половина регіонів просто не може фізично прибути? Вона не заперечувала потреби з’їзду як явища — але наголошувала, що зараз це фізично неможливо, а відтак — несправедливо і небезпечно для єдності спільноти.

Саме на цьому емоційному зламі Микола Ковальчук знову втрутився, цього разу вже відверто маніпулюючи настроями: почав говорити про Збройні сили, про ганьбу боятися зібратися, коли хтось на фронті віддає життя. Це прозвучало занадто різко, надто контрастно зі стриманими позиціями регіонів і викликало помітне напруження в залі. У репліці відчувалося бажання тиснути моральним аргументом там, де потрібне зважене організаційне рішення.

Натомість атмосферу трохи врівноважив Андрій Палкін із Дніпра. Його виступ повернув дискусії логіку: він визнав, що до складу дисциплінарної та кваліфікаційної комісій наразі немає жодних претензій, що рівень довіри до них високий. І якщо вже говорити про демократію, то вона полягає не в тому, щоб зібрати тих, хто може приїхати в Київ чи Львів, а в тому, щоб у кожного члена спільноти — і того, хто в Польщі, і того, хто на передовій — була можливість висловити позицію. Саме це, наголосив він, і відбулося у 2024 році, коли 326 арбітражних керуючих висловилися за продовження повноважень. Палкін дуже чітко сформулював ключову проблему: будь-який очний з’їзд у конкретному місті неминуче створить нерівність доступу. Де б він не відбувся — у Києві, Львові, Одесі чи Дніпрі — завжди буде регіон, який відчує дискримінацію. І саме тому потрібне спільне рішення про інший формат: електронне голосування, змішаний формат, або законодавчі зміни. Це виглядало як спроба повернути дискусію до правової основи — після емоційного стрибка, який зробив Ковальчук.

Драматичною частиною зустрічі став виступ Віктора Крикуна — арбітражного керуючого, який зараз служить, і щойно був вимушений змінити посаду через те, що досі не написав заяву про вихід із кваліфкомісії. Він виступив за проведення з’їзду, але так само наголосив, що потрібно шукати єдине рішення — бо саме для цього і зібрались. Завершальну крапку намагався поставити й Вадим Кізленко з Києва: сухо, без емоцій, по суті. У нього серед пропозицій — лише два шляхи: або провести з’їзд (живий чи онлайн), або ініціювати зміни до Кодексу. Третього варіанту, на його думку, просто не існує.

Патових ситуацій не існує?

З кожною наступною реплікою ставало зрозуміло: спільнота арбітражних керуючих опинилася у складному вузлі, де правові норми, емоції, страхи, реалії війни й особисті переконання переплелися настільки міцно, що жоден із присутніх не міг уже говорити про ситуацію суто технічно. Люди говорили від себе, від регіонів, від спільноти — але також від тих обставин, у яких живе країна вже четвертий рік війни.

Після гострих обмінів і полярних оцінок А.Палкін знову спробував перевести діалог у площину конструктиву. Він чесно визнав: думки діляться навпіл. Одні вважають, що передбачений законом з’їзд треба провести за будь-яких умов — бо інакше всі наступні рішення будуть підважені юридично. Інші ж упевнені, що ситуація нині не критична, довіра до ДК і КК висока, а отже можна дочекатися завершення воєнного стану, щоб не ризикувати безпекою, легітимністю та єдністю. Але Палкін запропонував той компроміс, який вперше надав дискусії реальні обриси виходу. Він нагадав: статут дозволяє проведення з’їзду в онлайн-форматі, але положення про нього так і не затверджене. Тому він пропонує простий, майже елегантний маневр: скликати мінімальний, двогодинний з’їзд із єдиним питанням — затвердити положення про онлайн-голосування. Саме так: без обрання органів, без довгих дебатів, без чутливих політичних рішень. Лише одна технічна норма, яка потім дозволить всім — і тим, хто за кордоном, і тим, хто на нулі, і тим, хто не може фізично приїхати — брати участь у з’їзді на рівних. Його пропозиція прозвучала як перша реалістична дорожня карта, яка здатна зняти напругу й уникнути судових війн.

Зал підтримав цю думку відчутним рухом: багато хто кивав, кілька регіонів — зокрема Сумщина — згодом прямо заявили, що саме цей шлях здається їм оптимальним. Голова Ради Сумської області підкреслив: питання змін назріло, але безпека залишається важливішою за все. Тому формат треба визначати дуже ретельно і спільно, щоб кожне рішення було легітимним і не породжувало нового витка оскаржень. Позиція була стримана, обережна, але відверта: онлайн — це шанс зберегти самоорганізацію, а офлайн у теперішніх умовах не гарантує репрезентативності навіть у власному регіоні.

Представник Тернополя додав до дискусії інший спектр ризику — судовий. У них двоє арбітражних керуючих вже оскаржують рішення дисциплінарної комісії, посилаючись саме на її «неповноважність». І хоч рішення ще немає, наслідки можуть стати доленосними: якщо суди стануть на цей аргумент, ланцюг підважених рішень може вийти далеко за межі Тернополя. Тому їхня позиція — однозначна: з’їзд потрібен, і чим раніше — тим менше простору для хаосу в майбутньому.

Закарпаття в особі Ростислава Пазини, навпаки, зайняло дуже прагматичну позицію: якщо спільноті «дуже треба зібратися», то тільки онлайн. І нехай той, хто хоче, потім подає позови — все одно рішення можна буде ухвалити знову, а практика покаже, що оскарження не матиме сенсу.

Цікава ремарка прозвучала й від Анатолія В’язовченка. Він поставив питання руба: навіть якщо суд зобов’яже асоціацію провести з’їзд — а як це виконати? Особливо в умовах війни, обстрілів і відсутності безпечної логістики. Правові конструкції, за його словами, можуть бути бездоганними на папері — але абсолютно нереалістичними на практиці. Його теза була проста: нам не потрібні юридичні рішення, які неможливо реалізувати. Нам потрібно домовитись.

Питання резервного складу комісій підняв Денис Ткаченко. Його слова були простими, але болючими: ми живемо в країні, де будь-хто може раптово випасти з роботи через війну, травму, загибель або евакуацію. А отже, комісії повинні мати резервний склад, який дозволить продовжувати роботу навіть за надзвичайних обставин. І це питання — теж для з’їзду.

У фіналі дискусії одне з найтверезіших позиціонувань озвучила член ДК Ганна Камінська. Вона категорично відкинула будь-які спекуляції про нібито незаконність повноважень комісій. Її логіка була бездоганною: «Комісії працюють до моменту формування нового складу — і ніхто не має підстав заявляти, що їхні повноваження припинилися». При цьому Камінська закликала не втягувати ДК у політичні маневри: якщо хтось хоче змінити керівництво асоціації — будь ласка, збирайте з’їзд. Але не треба прикриватися комісіями.

І коли дискусія вже майже вичерпала себе, слово знову взяв Олександр Бондарчук, підсумувавши день спокійно, майже по-державницьки. Він визнав очевидне: запит на з’їзд існує. Але спільної думки щодо формату його проведення немає. Тому Рада НААКУ збереться найближчим часом і звернеться до всіх регіональних рад, щоб ті провели власні збори й визначилися, який саме формат і порядок денний з’їзду потрібен спільноті. Його фінальна думка пролунала як нагадування дорослим людям, що демократія — це не лише право, а й відповідальність: вимога 10% АК зібрати з’їзд — це не лише поставити підпис. Це гарантувати свою участь, позицію і готовність нести наслідки свого рішення.

Сергій Козлов, редактор ІА “Борг.Експерт”