Коли умова кредитного договору може визнаватись нікчемною?

Умови кредитного договору в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту є недійсними. Разом з цим, визнання недійсним певного положення правочину не є підставою для визнання недійсним правочину в цілому. На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 551/424/16-ц.

Обставини справи

Банк вказував, що у порушення положень статей 526, 527, 530 ЦК України та умов кредитного договору позичальник свої зобов’язання щодо повернення кредиту та сплати відсотків за кредитним договором належним чином не виконав, у зв’язку з чим виникла кредитна заборгованість, яка становить 12 988, 71 доларів США.

Посилаючись на викладені обставини, банк просив суд стягнути із позичальника на його корить 12 988, 71 дол. США кредитної заборгованості. Пізніше, відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив суд визнати недійсним кредитний договір, укладений між ним та банком.

Так, зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що при укладенні оспореного кредитного договору банк у порушення вимог частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Постанови Правління Національного банку України № 168 від 10 травня 2007 року не надав йому, як споживачу фінансових послуг у галузі споживчого кредитування, у письмовій формі повної інформації про умови кредитування, орієнтовану сукупну вартість кредиту та іншу інформацію, яка в обов’язковому порядку надається перед укладенням кредитного договору, крім того окремі положення договору є нечіткими та двозначними, що призвело до укладення кредитного договору між сторонами на несправедливих умовах та тягне за собою недійсність кредитного договору.

Справа неодноразово розглядалась судами. В решті-решт, постановою апеляційного суду скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення, яким частково задоволено позовні вимоги ПАТ КБ.

Стягнуто із відповідача на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 11 594,00 дол. США. Частково задоволений зустрічний позов. Визнано недійсними умови, передбачені пунктом 7.1 кредитного договору у частині винагороди на дання фінансового інструменту.

Висновок Верховного Суду

Розглядаючи справу, ВС зазначив, що апеляційний суд врахувавши висновки постанови Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року (прийнятої в межах справи, яка є предметом перегляду) правильно застосувавши положення статей 203, 215 ЦК України та статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», надав оцінку на відповідність критерію справедливості умов кредитного договору про сплату комісії та винагороди за надання фінансового інструменту, необхідності замовлення цих послуг позичальником і реальності надання таких послуг з боку банку позичальнику та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними договору споживчого кредиту у повному обсязі.

Кредитодавцю забороняється встановлювати у кредитному договорі будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні Закону. Умова кредитного договору є нікчемною, якщо вона передбачає плату за дії, які не є послугою.

На думку ВС, вірним є висновок апеляційного суд про те, що умови кредитного договору в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту є недійсними. Разом з цим, визнання недійсним певного положення правочину не є підставою для визнання недійсним правочину в цілому.

Так, у справі, яка переглядається встановлено, що згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов’язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) у розмірі та в строки визначені договором

Наявними у справі доказами підтверджується, що відповідач протягом липня 2011 року – жовтня 2014 року продовжував здійснювати платежі на користь банку в рахунок погашення заборгованості по кредиту, що свідчить про визнання ним свого боргу.

Встановивши, що відповідач вчиняв дії, які свідчать про переривання позовної давності, апеляційний суд обґрунтовано вважав, що позивач, звертаючись до суду з цим позовом, не пропустив позовну давність.

Заявником не спростовано розміру заборгованості, яка підлягає до стягнення, визначеного апеляційним судом, а решта доводів касаційної скарги зводиться до незгоди з судовим рішення у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про часткове задоволення позовних вимог банку, оскільки боржник, отримавши від банку кошти у кредит, свої зобов’язання по поверненню кредиту і сплати процентів за користування грошима належним чином не виконав.

Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення апеляційного суду – без змін.