Субсидіарна відповідальність та добросовісність боржника: нові орієнтири судової практики

На ХІ Форумі з реструктуризації та банкрутства однією з центральних тем стала трансформація судової практики у справах про неплатоспроможність. У фокусі обговорення опинилися два цікавих аспекти сучасного банкрутства: притягнення до субсидіарної відповідальності керівників і бенефіціарів підприємств та визначення критеріїв добросовісності боржника у процедурах неплатоспроможності фізичних осіб.

Цим питанням були присвячені виступи судді Північного апеляційного господарського суду Сергія Станіка та судді Господарського суду міста Києва Сергія Стасюка. Обидва виступи фактично окреслили нову модель правозастосування у сфері банкрутства, яка формується через практику Верховного Суду та поступово створює більш чітку систему відповідальності учасників процедур неплатоспроможності.

Субсидіарна відповідальність як інструмент відновлення справедливості

За словами Сергія Станіка, одним із ключових завдань судової системи у справах про банкрутство є не лише відновлення платоспроможності боржника або справедливе завершення ліквідаційної процедури, а й забезпечення принципу справедливості. Саме тому притягнення до відповідальності осіб, які фактично контролювали боржника та могли впливати на його рішення, поступово стає важливим елементом практики банкрутства.

Водночас суддя звернув увагу, що поняття субсидіарної та солідарної відповідальності у справах про банкрутство суттєво відрізняються від їх класичного цивільно-правового розуміння. У межах процедур неплатоспроможності ці інститути фактично трансформуються в механізм відновлення балансу між інтересами кредиторів та осіб, які управляли боржником.

Особливу роль у формуванні цієї практики відіграють рішення Верховного Суду. Одним із ключових орієнтирів у формуванні практики субсидіарної відповідальності стала постанова Верховного Суду у справі №906/1155, яка суттєво змінила підхід до визначення моменту виникнення права на звернення з відповідною вимогою.

У цьому рішенні Верховний Суд сформулював принципову позицію: право на звернення з вимогою про субсидіарну відповідальність виникає лише після завершення ліквідаційної процедури.

Це означає, що ліквідатор може ініціювати притягнення керівників чи бенефіціарів до відповідальності лише після того, як:

• проведено повну інвентаризацію активів боржника;
• завершено всі спори щодо повернення майна;
• реалізовано ліквідаційну масу;
• здійснено розрахунки з кредиторами;
• встановлено остаточний дефіцит ліквідаційної маси.

Таким чином, Верховний Суд фактично сформував чіткий алгоритм дій ліквідатора. До завершення ліквідаційної процедури подання заяви про субсидіарну відповідальність вважається передчасним. Такий підхід має принципове значення, оскільки раніше практика допускала подання відповідних заяв на етапі, коли остаточний розмір шкоди ще не був встановлений.

Визначення розміру відповідальності: від оцінки до фактичного дефіциту

Ще одним важливим висновком Верховного Суду стало уточнення підходу до визначення розміру субсидіарної відповідальності. Суд підкреслив, що розмір відповідальності має визначатися не за балансовою чи оціночною вартістю майна боржника, а за фактичним дефіцитом ліквідаційної маси. Іншими словами, відповідальність визначається як сума непогашених вимог кредиторів після завершення ліквідації. Такий підхід усуває правову невизначеність, яка виникала у випадках, коли розмір відповідальності визначався на підставі прогнозних або приблизних оцінок вартості активів. Водночас Верховний Суд уточнив і питання позовної давності. Якщо раніше її перебіг пов’язувався з моментом визнання боржника банкрутом, то тепер відлік починається з моменту встановлення недостатності майна для задоволення вимог кредиторів.

Верховний Суд також прямо визначив правову природу субсидіарної відповідальності — вона має деліктний характер.

Це означає, що для притягнення особи до відповідальності необхідно встановити всі елементи складу правопорушення: наявність шкоди; протиправну поведінку; причинний зв’язок між поведінкою та шкодою; вину особи. Важливим є і те, що цивільно-правове встановлення факту доведення до банкрутства не є тотожним кримінальному правопорушенню. Як підкреслив Верховний Суд, ці процеси мають різну правову природу і не підміняють один одного.

Таким чином, притягнення до субсидіарної відповідальності не означає автоматичного встановлення складу злочину.

У своєму виступі суддя Станік також звернув увагу на нову практику Верховного Суду щодо застосування статей 61 та 42 Кодексу України з процедур банкрутства. Зокрема, у постанові у справі №922/3873/23 Верховний Суд сформулював нову модель розмежування відповідальності різних категорій осіб.

Фактично йдеться про дві групи учасників:

1. Перша група — контролери боржника. До неї належать керівники, засновники, бенефіціари та інші особи, які фактично визначали волю боржника. У разі доведення їхнього впливу вони можуть нести відповідальність у повному обсязі дефіциту ліквідаційної маси відповідно до статті 61 Кодексу.
2. Друга група — отримувачі активів або вигоди. Йдеться про контрагентів або осіб, які отримали майно боржника за фраудаторними правочинами. Для них застосовується спеціальна норма — частина п’ята статті 42 Кодексу, яка передбачає відповідальність лише в межах завданих збитків.

Це рішення має важливе значення для практики, оскільки обмежує можливість механічного притягнення до субсидіарної відповідальності широкого кола осіб, які лише опосередковано взаємодіяли з боржником.

Добросовісність боржника у процедурах неплатоспроможності фізичних осіб

Окремий аспект процедур банкрутства розглянув суддя Господарського суду міста Києва Сергій Стасюк. Його виступ був присвячений принципу добросовісності у справах про неплатоспроможність фізичних осіб. За його словами, положення книги четвертої Кодексу України з процедур банкрутства створюють особливу модель, у якій фізична особа може добровільно звернутися до суду з заявою про визнання її неплатоспроможною та отримати можливість списання боргів або їх реструктуризації. Однак така можливість повинна поєднуватися з належним захистом інтересів кредиторів.

Саме тому ключовим критерієм у таких справах стає добросовісність поведінки боржника.

Суддя звернув увагу, що вже на етапі подання первинних документів суд може сформувати попереднє уявлення про добросовісність боржника.

Йдеться насамперед про:

• декларацію про майновий стан за три роки;
• банківські виписки;
• інформацію про доходи та витрати.

Аналіз цих документів дозволяє встановити, чи не здійснював боржник дій, спрямованих на приховування майна або штучне створення неплатоспроможності.

Одним із характерних прикладів недобросовісної поведінки є переоформлення активів на близьких родичів у період, коли боржник вже має значні боргові зобов’язання. Формально такі правочини можуть виглядати законними, однак фактично вони можуть порушувати права кредиторів.

Пошук критеріїв добросовісності

Суддя Стасюк також звернувся до наукових досліджень, які розрізняють два аспекти добросовісності:

• процесуально-правову;
• матеріально-правову.

Процесуальна добросовісність полягає у належному виконанні боржником усіх процедурних обов’язків у справі. Матеріально-правова добросовісність пов’язана з поведінкою боржника щодо його активів та зобов’язань. У випадку, коли боржник демонструє формальну процесуальну добросовісність, але водночас приховує активи або здійснює правочини на шкоду кредиторам, виникає ризик зловживання процедурою банкрутства. Саме тому суддя наголосив на необхідності формування чітких критеріїв добросовісності, які дозволять судам більш об’єктивно оцінювати поведінку боржників.

Практика, що формується

Виступи суддів на ХІ Форумі з реструктуризації та банкрутства показали, що українська практика неплатоспроможності перебуває у фазі активної трансформації. З одного боку, Верховний Суд формує більш структуровану модель притягнення до субсидіарної відповідальності осіб, які контролювали боржника. З іншого — судова практика поступово виробляє критерії оцінки добросовісності боржників, які звертаються до процедур списання боргів. Обидва ці процеси спрямовані на досягнення головної мети процедур банкрутства — відновлення справедливого балансу між інтересами кредиторів і боржників та забезпечення правової визначеності для всіх учасників таких процесів.