Вкладник, чиї права порушені за договором банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору, – ВС

Велика Палата Верховного Суду по справі № 160/15864/20 зазначила, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк – їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, пов`язаним з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

Разом з тим слід зазначити, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб не є фінансовою установою, яка надає фінансові послуги, оскільки відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» він є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Крім того, відповідно до частини третьої статті 3 цього ж Закону Фонд є установою, що не має на меті отримання прибутку.

Таким чином, Фонд не підпадає під категорію фінансової установи, яка під час надання інформації клієнту зобов`язана дотримуватися вимог законодавства про захист прав споживачів. Отже, на фізичних осіб – вкладників комерційних банків під час дії тимчасової адміністрації не поширюється дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

З наведеного убачається, що дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій (виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Обставини справи

У листопаді 2020 року позивач звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Фонду, в якому просив:

• визнати протиправними дії та бездіяльність відповідача щодо невнесення його до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та такими, що порушують норми статті 24 (дискримінація) та статті 41 (гарантія права власності) Конституції України;
• визнати право позивача на отримання гарантованої суми відшкодування за рахунок коштів Фонду (гарантованої суми відшкодування) згідно з договорами банківського вкладу (депозиту) від 12 лютого 2015 року № 080807 у розмірі 5000 доларів США (129 592,62 грн в еквіваленті за курсом Національного банку України на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації);
• зобов`язати Фонд на підставі додаткової (уточнюючої) інформації про вкладників, які мають право на відшкодування (лист від 20 січня 2016 року № 27), внести до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, виплатити відшкодування у розмірі 129 592,62 грн за рахунок коштів Фонду позивачу за договором банківського вкладу (депозиту) «Класичний» від 12 лютого 2015 року № 080807, укладеного між позивачем та Публічним акціонерним товариством «Акціонерний банк «Златобанк»;
• стягнути з Фонду на користь позивача відсотки з урахуванням установленого індексу інфляції (інфляційне збільшення) у розмірі 73 371,34 грн;
• стягнути з Фонду на користь позивача відсотки з урахуванням трьох відсотків річних від простроченої суми у розмірі 21 783,23 грн;
• стягнути з Фонду моральну шкоду в сумі 500 000 грн.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 2 грудня 2020 року у задоволенні клопотання позивача про звільнення від сплати судового збору відмовлено. Позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви, а саме надати документ про сплату судового збору.

Оскільки позивачем вимоги ухвали суду від 2 грудня 2020 року про залишення позовної заяви без руху не було виконано, то ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 року позовну заяву повернуто особі, яка її подала.

Не погодившись із такою ухвалою суду першої інстанції, позивач звернувся до Третього апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою.

Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2021 року апеляційну скаргу скаржника залишено без руху і надано десятиденний строк з дати отримання цієї ухвали для усунення недоліків шляхом подання документа про сплату судового збору у розмірі 2102 грн.

Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року у задоволенні клопотання позивача про звільнення від сплати судового збору відмовлено, апеляційну скаргу – повернуто, оскільки в установлений строк скаржник не усунув недоліків апеляційної скарги, залишеної без руху з підстав того, що Закон України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» не звільняє позивача від сплати судового збору. При цьому суд апеляційної інстанції послався на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 817/777/16 та ухвалі Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 березня 2020 року в справі № 140/3043/19.

Не погодившись із таким судовим рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу Третього апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року, а справу № 160/15864/20 направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначає, що суд апеляційної інстанції незаконно повернув апеляційну скаргу, оскільки у спірних правовідносинах позивач є споживачем фінансових послуг, а отже, на підставі частини третьої статті 22 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» звільняється від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням його прав.

Також позивач посилався на правові позиції, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 817/649/16 та від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц, а також у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 квітня 2020 року у справі № 826/14519/18 та від 29 липня 2020 року у справі № 761/736/20.

29 квітня 2021 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини четвертої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

КАС ВС виходив з такого.

Частиною третьою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

Скаржник зазначив, що він у спірних правовідносинах є споживачем фінансових послуг, а отже, на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» звільняється від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням його прав.

Таким чином, для вирішення цього спору слід встановити, чи поширюється на спірні правовідносини дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відкриваючи касаційне провадження у цій справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що позивач на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» звільнений від сплати судового збору за подання цієї касаційної скарги як споживач фінансових послуг, виконавцем яких є Банк.

Проте під час підготовки до розгляду справи по суті спору встановлено наявність неоднакового застосування Верховним Судом частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» в аналогічних правовідносинах.

Так, в ухвалі Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 березня 2020 року у справі № 140/3043/19 зазначено, що дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій (виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). Окремо суд зазначив, що цей висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 817/777/16.

Натомість у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 квітня 2020 року у справі № 826/14519/18 цей суд з посиланням на правовий висновок щодо застосування норм права, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справах № 817/649/16, № 817/777/16 та постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 8 серпня 2019 року у справі № 817/649/16, від 10 та 30 вересня 2019 року у справах № 640/1374/19, № 640/1677/19, дійшов висновку, що дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Таким чином, в абсолютно ідентичних правовідносинах Верховний Суд по-різному застосував норму частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», пославшись при цьому на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 817/777/16.

Зі змісту цієї постанови Великої Палати Верховного Суду вбачається, що предметом спору у зазначеній справі були правовідносини, що виникли між фізичною особою та Фондом щодо відшкодування депозитних коштів позивача.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 червня 2016 року повернув касаційну скаргу позивача у зазначеній справі, оскільки останній не сплатив судовий збір за подання такої скарги. При цьому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що укладення договору банківського вкладу (депозиту) не є відносинами споживчого кредитування у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів», а тому позивач не звільнений від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

У мотивувальній частині постанови від 15 травня 2019 року у справі № 817/777/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що: дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій (виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

При цьому за результатом розгляду справи Велика Палата Верховного Суду ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2016 року скасувала, а справу направила на розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. До того ж рішення містить висновок про те, що Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок касаційного суду, що дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на позивачку, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2016 року про повернення касаційної скарги фізичної особи у зв`язку з несплатою судового збору є необґрунтованою та підлягає скасуванню.

Проте у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 817/649/16 (предметом спору у зазначеній справі були правовідносини, що виникли між фізичною особою та Фондом щодо відшкодування депозитних коштів позивача) міститься такий правовий висновок: «дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважала безпідставним висновок касаційного суду про те, що дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на позивача, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року про повернення касаційної скарги фізичної особи у зв’язку з несплатою судового збору є необґрунтованою та підлягає скасуванню.

У контексті вимог законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про захист прав споживачів» вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк – їхнім виконавцем, який відповідає за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, пов`язаним з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач як споживач фінансових послуг звільняється від сплати судового збору за частиною третьою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу.

З огляду на це вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом своїх порушених прав, зокрема через неналежне виконання договору банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважує, що дія наведеної норми поширюється також і на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

На підставі наведеного Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вважав, що існує необхідність відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 817/777/16.