Контроль без меж чи без правил? 103 арбітражних керуючих позбавлено права на діяльність за останні два роки

13 березня 2026 року в Ужгороді під час круглого столу, організованого Верховним Судом спільно з Господарським судом Закарпатської області та за підтримки проєкту ЄС «Право-Justice», дискусія про ефективність процедур банкрутства несподівано вийшла за межі класичних процесуальних питань. У центрі уваги опинилася тема, яка фактично визначає баланс усієї системи — відповідальність арбітражних керуючих і межі контролю за їх діяльністю.

Виступ директора Департаменту з питань банкрутства Міністерства юстиції України Сергія Донкова зафіксував проблему, яку ринок давно відчуває інтуїтивно: дисциплінарна відповідальність арбітражних керуючих є найбільш невизначеною та водночас найбільш активно застосовуваною формою впливу.

З формальної точки зору конструкція виглядає логічно. Кодекс України з процедур банкрутства передбачає чотири види відповідальності — від цивільно-правової до кримінальної. Однак саме дисциплінарна складова, яка повинна виконувати роль внутрішнього «регулятора якості», фактично перебуває поза чіткими нормативними межами.

Проблема ускладнюється статусом самого арбітражного керуючого. Це не працівник у класичному розумінні, а отже, механічне перенесення підходів трудового права на сферу банкрутства не працює. Водночас дисциплінарна модель відповідальності фактично побудована саме на цій логіці. У результаті виникає парадокс: відповідальність є, але її правова природа до кінця не визначена.

Цей розрив підсилюється ще одним фактором — багаторівневістю контролю. Арбітражний керуючий одночасно перебуває у полі впливу державного органу, господарського суду, кредиторів і саморегулівної організації. Формально це має створювати баланс. Фактично ж — формує перетин повноважень, де межі відповідальності і контролю стають розмитими.

Судовий контроль у цій системі відіграє значно ширшу роль, ніж це зазвичай сприймається. Йдеться не лише про розгляд спорів, а про постійний процес оцінки дій арбітражного керуючого: від перевірки законності його рішень до затвердження звітів і контролю за процедурою загалом. Суд фактично стає інституційним фільтром, через який проходить уся діяльність у процедурі банкрутства.

Паралельно функціонує адміністративний контроль, який також не обмежується перевірками. Він включає ведення реєстру, організацію професійного доступу до ринку, розгляд скарг, проведення іспитів і підвищення кваліфікації. У такій моделі держава не лише контролює, а й формує саму архітектуру професії. Але ключове питання — не в інструментах, а в масштабі їх застосування.

Статистика, наведена у презентації Мінюсту, показує, що контроль перестає бути точковим і набуває системного характеру. Кількість перевірок за три роки фактично подвоїлася (2023 рік — 141 перевірка, 2024 — 271, 2025 — 265), а кількість ініціатив щодо дисциплінарної відповідальності стабільно зростає (2023 рік — 21, 2024 — 46, 2025 — 62).

Втім найбільш показовим є інший показник.

За 2024–2025 роки 103 арбітражних керуючих були позбавлені права на здійснення діяльності: 67 — у 2024-му і ще 36 — у 2025-му. З одного боку, такі цифри можна трактувати як очищення професії і підвищення стандартів. З іншого — вони ставлять питання про передбачуваність і стабільність правил гри.

Коли дисциплінарна відповідальність залишається нормативно розмитою, а її застосування — інтенсивним, виникає ризик, що контроль починає впливати не лише на якість роботи, а й на саму можливість здійснення професійної діяльності.

Тож сьогодні питання полягає не лише в тому, як контролювати арбітражних керуючих. Питання в тому, де закінчується контроль і починається переформатування ринку банкрутства як такого.