Путін готовий піти на будь-які витрати, щоб реалізувати свою одержимість захопити Україну — Foreign Policy

Протягом багатьох років головним принципом політики США щодо вторгнення Росії в Україну була одна стратегічна лінія. Її метою не обов’язково було повернення Україною всіх своїх територій, і тим більше — повна поразка Росії. Захід зосереджувався на тому, щоб переконати російського президента Владіміра Путіна: його вторгнення приречене на провал.

Якщо б Путін усвідомив, що його мрії про відновлення контролю над Україною ніколи не здійсняться, тоді з’явився б шлях до переговорів — до стабільного перемир’я, а можливо, і до миру.

У теорії така стратегія здається цілком логічною. Як і в будь-якому геополітичному протистоянні, рано чи пізно навіть Путін міг би зрозуміти безвихідь ситуації й усвідомити, що перемогти неможливо.

Це могло б статися після значних втрат серед російських військових, після обвалу російської економіки чи після краху чергового союзника Москви, якій бракувало б ресурсів, щоб допомогти, зазначає Кейсі Мішель, журналістка, авторка книги “Американська клептократія” та директорка Програми боротьби з клептократією Фонду прав людини.

Але майже через 12 років після першого вторгнення Путіна в Україну і майже через чотири роки від початку повномасштабного наступу стало абсолютно зрозуміло: Путін ніколи не дійде до такого висновку.

“Жодна кількість зброї, матеріальних ресурсів чи підтримки, яку Захід може надати Україні, не відмовить його від остаточної мети — об’єднати Київ і Москву та підкорити український суверенітет для власних амбіцій. Путін настільки занурений у змови, історичну неосвіченість і одержимість власною спадщиною, що немає такої ціни, яку він би не заплатив за реалізацію своєї нав’язливої ідеї захопити Україну й відновити Росію як “велику державу”, статус, на який вона, на його думку, заслуговує”, — вважає Мішель.

Ця реальність — неможливість відвернути Путіна від його переконання, що він врешті-решт переможе — є трагедією, не лише для України. Водночас вона відкриває нові можливості та показує шлях до успіху не лише в Україні, а й у остаточному стримуванні російського реваншизму.

Журналістка додає, що доказів того, що Путін ніколи не відмовиться від своєї мрії про відвоювання України, безліч. Погляньте, наприклад, на останні раунди переговорів між Кремлем і Білим домом. На невдалому саміті в Алясці між Путіним і президентом США Дональдом Трампом у серпні російський лідер відкинув пропозиції Трампа — визнання російського контролю над Кримом, надання Росії контролю над Донбасом і багато іншого — без роздумів.

Натомість Путін виголосив черговий зі своїх тепер уже сумнозвісних історичних монологів про нібито “братерство” між Росією та Україною, роздратувавши Трампа і зірвавши переговори.

Сполучені Штати навіть скасували плани щодо наступного саміту Трампа та Путіна в Будапешті, головним чином тому, що Москва продовжувала вимагати від Вашингтона вирішити “корінні причини” війни.

Ці причини, на думку Путіна, не мають нічого спільного з конкретними територіальними поступками чи навіть статусом України в НАТО, а пов’язані з тим, що Україна, як нібито основна частина “російського світу”, воліє приєднатися до Заходу — а таке бажання, на думку Путіна, є неприйнятним.

Слід зауважити, що в усьому цьому немає нічого нового. Путін роками повторює ці абсурдні твердження. Його нав’язливі, месіанські переконання щодо України тягнуться десятиліттями, так само як і віра в те, що Україна — це лише непокірна фігура, яка належить Росії. І справа не лише в Путіні: протягом майже двох століть росіяни постійно переконували самих себе, що Україна є і має бути частиною справжньої Росії.

Журналістка додає, що є ключова різниця між тим, як Путін просував усі ці твердження тоді, і тим, як він продовжує їх повторювати зараз. Просто прогляньте все, що відбулося за останні кілька років. Російська економіка рухається до стагнації, якщо не до повного колапсу.

Росія втратила більше військових, ніж у всіх своїх війнах з часів Другої світової війни, у багато разів більше, ніж США втратили у В’єтнамі, і, цілком можливо, втратить більше військових, ніж США втратили у Другій світовій війні. Фантазії про розкол України та про те, що українці зустрінуть росіян з розпростертими обіймами, виявилися фарсом.

Тим часом через свою безвихідну ситуацію в Україні Путін спостерігає, як геополітичний вплив Росії руйнується, відкриваючи Москву як регіональну державу, що занепадає. Його війська застрягли в Україні, і Путін нічого не міг вдіяти, коли Азербайджан увірвався до Нагірного Карабаху, підірвавши російський вплив у Південному Кавказі. Він також залишався безсилим, коли сирійські повстанці наблизилися до режиму Башара Асада, розмиваючи російський вплив на Близькому Сході.

“Зараз у Венесуелі Путін змушений спостерігати, як США тиснуть на Ніколаса Мадуро — одного з найдавніших союзників Москви не лише в Америці, а й у світі. Усе це відбувається на тлі того, що Москва перетворюється на молодшого партнера — а можливо, навіть на васала — набагато могутнішого Китаю”, — зазначає Мішель.

Як зазначив один з аналітиків, вся війна стала для Путіна “стратегічним кошмаром”. Проте, попри все це, російський диктатор не відступив від своїх кінцевих, максималістських планів.

На думку журналістки, це, звичайно, стратегічний подарунок для Заходу. Рішення Путіна самознищити роль Росії як геополітичної сили стало подарунком для решти світу.

Але це також означає, що, оскільки Путін не має “виходу” з цієї війни — оскільки він готовий понести будь-які витрати заради остаточного успіху — Захід повинен змінити свою стратегію. Вашингтон і його союзники повинні відмовитися від думки, що існує якась остаточна ціна, яка змусить Путіна відступити. Цей потяг уже відійшов.

“Отже, необхідно визначити нову стратегію. І така стратегія вже існує, вона добре відома Вашингтону — стримування. Так само, як Джордж Ф. Кеннан [американський журналіст] бачив у Радянському Союзі невблаганного, завжди ворожого супротивника, Захід має усвідомити: Путін нині є лідером, якого неможливо задовольнити і який ніколи не відмовиться від своїх планів захопити Україну, незалежно від того, скільки росіян загине та наскільки занепаде російська економіка”, — пише Мішель.

Захід повинен визнати цю реальність і діяти швидко. У найширшому сенсі це означає визнання того, що Росія буде непримиренно ворожою — до України і до Заходу — доти, доки Путін залишатиметься при владі.

Це також означає, що Захід повинен продовжувати стягувати з Росії якомога більше витрат, як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні. Захід повинен продовжувати робити все можливе, щоб задушити російську економіку, від конфіскації заморожених російських активів в Європі до розширення вторинних санкцій проти тих, хто продовжує сприяти російській військовій машині — в Китаї, Об’єднаних Арабських Еміратах та інших країнах.

Захід також повинен продовжувати націлюватися на решту союзників Росії за кордоном, чи то в Придністров’ї, чи то в Білорусі, роблячи все можливе, щоб послабити таких лідерів, як Аляксандр Лукашенка в Білорусі, і зміцнити таких, як Мая Санду в Молдові.

“На жаль, все це є реальністю, з якою ми мусимо змиритися. Настав час відмовитися від думки, що Путіна можна переконати, і визнати, що його просто треба перечекати. Такий стратегічний зсув не тільки визнає реалії на місцях (і в Кремлі), але й допоможе прискорити остаточну перемогу України і навіть, зрештою, російської демократії. Це буде коштувати дедалі більше, але це того варте”, — підсумувала Мішель.

Раніше в Foreign Affairs писали, що Путін прагне захопити Україну в три етапи. Перший із них передбачає бойові дії. Другий етап — використання економічного тиску й політичних маніпуляцій (із погрозами нового вторгнення) для встановлення контролю над Києвом. Третім етапом мало б стати поглинання України за білоруським сценарієм.