Огляд актуальних рішень Верховного Суду у справах про банкрутство

Автор: юрист АО «ВІННЕР ПАРТНЕРС»,

Костянтин Анатолійович Скляр

Постанова КГС ВС від 19 червня 2024 року у справі №906/1155/20 (906/1113/21)

КГС ВС вказав, коли у ліквідатора / кредитора виникає право ініціювати питання про стягнення з винних осіб суми субсидіарної відповідальності та починається перебіг позовної давності до цих вимог. Право ліквідатора / кредитора подати заяву про покладення субсидіарної відповідальності виникає не раніше ніж після завершення реалізації об’єктів, включених до ліквідаційної маси банкрута, та розрахунків з кредиторами на підставі проведення такої реалізації у ліквідаційній процедурі.

Передчасне звернення з вимогами про покладення субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство виключає розгляд, дослідження, оцінку та встановлення осіб, винних у правопорушенні з доведення боржника до банкрутства.

Встановлення недостатності майна боржника для задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство є тією обставиною, з якою закон пов’язує початок перебігу позовної давності за вимогами про субсидіарну відповідальність у справі про банкрутство.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду.

У справі, що розглядалася, ліквідатор боржника в межах справи про банкрутство звернувся з позовом до керівника боржника та його засновника про покладення на них субсидіарної відповідальності відповідно до ст. 61 КУзПБ і стягнення суми загальної заборгованості боржника перед його кредиторами.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову, виходячи з того, що не настав момент, з яким за законом у ліквідатора виникає право ініціювати питання про покладення субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство через незавершену в цій справі процедуру формування ліквідаційної маси боржника.

КГС ВС частково задовольнив касаційну скаргу засновника боржника, змінив мотивувальну частину рішень судів попередніх інстанцій, сформулювавши такі правові висновки. Однією з обов’язкових передумов субсидіарної відповідальності є її розмір, що визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою, яка встановлюються насамперед на підставі фінансово-економічних показників боржника. Саме наявність цієї негативної різниці (перевищення суми кредиторських вимог над вартістю ліквідаційної маси) і обумовлює підстави для покладення субсидіарної відповідальності.

Розмір вартості ліквідаційної маси має визначатися за правилами встановлення розміру шкоди, заподіяної майну потерпілого незаконними діями, у деліктних правовідносинах: як різниця між сумою вимог до боржника згідно з реєстром вимог кредиторів та сумою коштів, отриманою за фактом продажу майна в процедурі ліквідації.

Якщо є підтвердженим доказами у справі факт доведення до банкрутства боржника, однак за відсутності зазначеної різниці (недостатності майна боржника для задоволення вимог кредиторів) немає підстав для стягнення відповідних сум з винних осіб у межах покладення субсидіарної відповідальності, то в ліквідатора немає підстав порушувати відповідний спір у справі про банкрутство.

Тож розмір субсидіарної відповідальності, який дає право ініціювати спір про покладення субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями боржника у справі про банкрутство та підлягає стягненню із суб’єктів такої відповідальності, визначається в той момент, коли ліквідатор за результатами здійснення судових проваджень у процедурі банкрутства боржника остаточно визначив вартість ліквідаційної маси в грошовому еквіваленті за фактом продажу в процедурі ліквідації включених до її складу активів і здійснив за рахунок отриманих від продажу коштів розрахунок із визнаними у справі кредиторами.

Сума вимог кредиторів, яка підлягає погашенню за правилами ст. 64 КУзПБ, однак залишилася непогашеною в процедурі банкрутства за правилами цієї статті через недостатність майна банкрута, і є розміром субсидіарної відповідальності.

Таким чином, право ліквідатора подати заяву про покладення субсидіарної відповідальності виникає не раніше ніж після завершення реалізації об’єктів, включених до ліквідаційної маси банкрута, і розрахунків з кредиторами на підставі проведення такої реалізації у ліквідаційній процедурі.

Наведений підхід зумовлює висновок, згідно з яким передчасне звернення вимогами про покладення субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство – до здійснення задоволення вимог кредиторів за рахунок коштів, отриманих за наслідками реалізації всіх виявлених у боржника активів, із встановленням факту недостатності майна, виключає розгляд, дослідження, оцінку та встановлення осіб, винних у правопорушенні з доведення боржника до банкрутства, тобто виключає визначення суб’єктів і суб’єктивної сторони відповідного правопорушення.

Отже, до завершення погашення визнаних у справі вимог кредиторів за рахунок коштів, отриманих від продажу включених до складу ліквідаційної маси активів боржника, із встановленням за результатами погашення недостатності майна боржника для задоволення таких вимог, заява ліквідатора / кредитора з вимогами про покладення субсидіарної відповідальності та стягнення з винних осіб суми субсидіарної відповідальності не може бути подана, а в разі її подання відповідні вимоги не підлягають задоволенню судом.
У питанні щодо обчислення позовної давності при застосуванні субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство КГС ВС відступив від правової позиції, раніше викладеної в його постановах від 17 березня 2020 року у справі № 10/5026/995/2012, від 2 вересня 2020 року у справі № 923/1494/15, від 10 грудня 2020 року у справі № 922/1067/17, від 10 червня 2021 року у справі № 5023/2837/11, відповідно до якої ухвалення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом є тією обставиною, яка свідчить, що ліквідатор довідався або міг довідатися про наявність ознак доведення до банкрутства юридичної особи – боржника та визначає початок перебігу позовної давності за вимогами про субсидіарну відповідальність у справі про банкрутство.

Постанова КГС ВС від 4 вересня 2024 року у справі № 908/2504/22

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду задовольнив касаційну скаргу податкового органу, судові рішення у цій справі скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Судова палата зазначила, що відкриття провадження у справі про банкрутство є безумовною підставою для проведення позапланової перевірки платника податків згідно з приписами підпункту 78.1.7 п. 78.1 ст. 78 ПК України.

Суб’єктом документальної перевірки з боку контролюючого органу також може бути платник податку, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство (підпункт 78.1.7 п. 78.1 ст. 78 ПК України), з деякими особливостями у правовому регулюванні, що настають для такого платника податку з відкриттям провадження у справі про банкрутство та визнанням юридичної особи – боржника банкрутом.

У межах проведення такої перевірки у платника податку виникає обов’язок надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, пов’язані з предметом перевірки. Такий обов’язок виникає у платника податків після початку перевірки (п. 85.2 ст. 85 ПК України).

Ухвала суду про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу є судовим актом, який не лише встановлює обставини відсутності майна боржника для задоволення вимог кредиторів, дає оцінку повноті дій ліквідатора під час ліквідаційної процедури, а й підсумовує хід процедури банкрутства та закриває провадження у справі про банкрутство. У зв’язку з цим у підсумковому засіданні суд має дати оцінку в цілому здійсненій процедурі банкрутства.

Водночас, здійснивши у підсумковому судовому засіданні (яким загалом завершується провадження у справі про банкрутство) розгляд звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу банкрута сукупно з розглядом клопотання органу державної податкової служби, суд першої інстанції обмежив його в реалізації права на формування та подання обґрунтованих грошових вимог у справі про банкрутство (оскільки провадження у справі закрито) та унеможливив набуття цим органом статусу кредитора, не дотримавши мети господарського судочинства.

На це апеляційний суд не звернув уваги і допустив неправильне застосування норм процесуального права.

Постанова КГС ВС від 4 вересня 2024 року у справі № 908/3236/21

У постанові Верховний Суд дійшов висновку, що солідарна відповідальність має деліктну природу, що узгоджується із частиною першою статті 1166 ЦК України, якою встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Саме у такому розумінні Велика Палата Верховного Суду витлумачила положення про інший вид відповідальності у справі про банкрутство третіх осіб за зобов`язаннями боржника – про субсидіарну відповідальність, а саме частину другу статті 61 КУзПБ в постанові від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20, пункти 78- 81), застосувавши підхід, відповідно до якого доведенням боржника до банкрутства боржнику завдаються збитки, які і спричиняють його неплатоспроможність, і завдані не кредиторам боржника, а самому боржнику.

Звернення у цьому провадженні до висновків Верховного Суду про субсидіарну відповідальність обумовлено тим, що правовідносини, що виникають у разі доведення боржника до банкрутства і у разі недотримання вимоги про своєчасне звернення до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство, мають відмінні і подібні риси.

Відмінність полягає в тому, що у першому випадку боржник не був неплатоспроможним, але став таким внаслідок зменшення його майнової сфери через дії чи бездіяльність винних осіб (унаслідок чого боржник не може повністю задовольнити вимоги кредиторів за рахунок наявного майна); а в другому – боржник вже був неплатоспроможним, але через бездіяльність (недбалість) органів управління боржника майновий стан боржника має очевидні ризики погіршитися, внаслідок чого боржник втратить можливість або може меншою мірою задовольнити вимоги кредиторів за рахунок наявного майна.

Подібність полягає в тому, що в обох випадках негативні наслідки настають у зв`язку із зменшенням майнової сфери боржника через дії чи бездіяльність винних осіб. За правовою природою зазначене зменшення майнової сфери боржника є збитками (частина друга статті 22 ЦК України), які завдані боржнику такими особами.

Отже, попри застосування законодавцем терміна “субсидіарна відповідальність за зобов`язаннями боржника”, йдеться про відшкодування збитків на користь самого боржника, а його кредитори мають похідний інтерес у стягненні збитків з винних осіб на користь боржника, оскільки збільшення майнової сфери боржника підвищує їх можливість більш повно задовольнити свої вимоги (з дотриманням принципів черговості та пропорційності задоволення вимог в межах однієї черги), тоді як кредитори боржника не є кредиторами щодо винних осіб.

Таким чином, у КУзПБ не лише термін “субсидіарна відповідальність за зобов`язаннями боржника” застосовується в іншому значенні, ніж згідно з положеннями ЦК України (на що вказала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20, пункт 80)), а й термін “солідарна відповідальність за незадоволення вимог кредиторів” у частині шостій статті 34 КУзПБ.

А тому положення частини шостої статті 34 КУзПБ з урахуванням статті 22 ЦК України та mutatis mutandis наведених висновків Великої Палати Верховного Суду слід розуміти як відповідальність порушника за збитки, завдані боржнику, а відповідно, і його кредиторам.

Правова позиція ВС у справі № 910/7369/22 (910/12853/23) від 02 жовтня 2024 року

Ліквідатор ТОВ звернувся із позовом, в якому просив розірвати укладені між сторонами договори поставки. Скаржник вказав, що отримання спірного товару є неможливим, адже в іншому випадку позивач буде змушений розпочати господарську діяльність, що суперечить приписам ст.59 КУзПБ.

КГС ВС підтримав доводи позивача та вказав на таке. Згідно з імперативними приписами ч.1 ст.59 КУзПБ з дня ухвали господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, серед іншого, господарська діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу, крім укладення та виконання договорів, що мають на меті захист майна банкрута або забезпечення його збереження (підтримання) у належному стані, договорів оренди майна, яке тимчасово не використовується, на період до його продажу у процедурі ліквідації тощо.

Внаслідок відкриття щодо Покупця ліквідаційної процедури виконання останнім договірних зобов’язань щодо прийняття Товару у власність (що вимагає продовження здійснення господарської діяльності) є неможливим, адже таке виконання потребуватиме, зокрема, укладання договорів з перевізником, договорів оренди складів та/або інше, що включає в себе більше ніж один технологічний цикл. Отже, таке продовження здійснення господарської діяльності банкрутом не може тлумачитись як закінчення технологічного циклу з виготовлення продукції, а відтак суперечить вимогам абз.2 ч.1 ст.59 КУзПБ.

Відкриття провадження у справі про банкрутство є безумовною підставою для проведення позапланової перевірки банкрута як платника податків – КГС ВС Під час ліквідаційної процедури банкрута до господарського суду звернувся орган державної податкової служби, який не є кредитором у справі про банкрутство, з клопотанням про зобов’язання ліквідатора провести аналіз фінансового становища боржника, закрити рахунки та надати інформацію про рух коштів за всіма банківськими рахунками, ліквідаційний баланс, результати проведеної інвентаризації основних фондів тощо. Клопотання мотивоване тим, що відмова ліквідатора надати документи фінансово-господарської діяльності є перешкодою для реалізації контролюючим органом функцій здійснення контролю за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування і сплати податків, зборів та платежів шляхом проведення перевірки і через цей факт неможливо зробити остаточні висновки щодо припинення або неприпинення банкрутом господарської діяльності.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні клопотання податкового органу, затвердив звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс банкрута, ліквідував його і закрив провадження у справі про банкрутство.

Суди дійшли висновку, що до компетенції суду не входить спонукання розпорядника майна чи ліквідатора надати податковим органам документи щодо діяльності підприємства-боржника, у тому числі його ліквідаційний баланс та докази закриття розрахункових рахунків. Обставини, пов’язані з виконанням податковим органом своїх повноважень, не можуть бути приводом для зупинення процесу ліквідації господарюючого суб’єкта, а також перешкодою для завершення провадження у справі про банкрутство за наявності передбачених законодавством про банкрутство підстав. Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду задовольнив касаційну скаргу податкового органу, судові рішення у цій справі скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.