Мораторії у процедурі банкрутства: практичні ризики для кредиторів

Під час XI Форумі з реструктуризації та банкрутства окрему увагу учасників привернула тема мораторіїв, відстрочок та спеціальних правових режимів у процедурах неплатоспроможності. Її детально розглянув радник ADER HABER, адвокат та арбітражний керуючий Дмитро Мошенець у доповіді, присвяченій межам застосування таких обмежень та ризикам їхнього зловживання.

Спікер підкреслив, що проблема мораторіїв виникає практично під час кожної підготовки заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство. Українське законодавство передбачає значну кількість спеціальних, тимчасових або галузевих обмежень на ініціювання процедур неплатоспроможності, і саме їх наявність часто стає предметом дискусії у судових процесах.

Водночас Мошенець зауважив, що ці механізми мають і важливу стабілізаційну функцію. У певних випадках вони дозволяють захистити стратегічні галузі економіки, особливо в умовах воєнного стану, коли економічна система держави стикається з додатковими ризиками та кризовими викликами.

За словами доповідача, чинні мораторії можна умовно поділити на кілька основних груп. Насамперед це обмеження щодо банкрутства державних підприємств або компаній, у яких держава прямо чи опосередковано володіє значною часткою. Кодекс України з процедур банкрутства передбачає окремі правила для таких суб’єктів, оскільки їх діяльність часто має стратегічне значення для економіки та державної безпеки.

Окремий блок становлять спеціальні мораторії щодо підприємств енергетичної сфери — зокрема постачальників електроенергії та теплопостачальних компаній. Їх запровадження пояснюється тим, що банкрутство таких підприємств може створити критичні ризики для енергетичної стабільності та функціонування інфраструктури, особливо в умовах війни та дефіциту ресурсів.

Значну частину правових обмежень було запроваджено вже після початку повномасштабного вторгнення Росії. Йдеться про так звані військові мораторії, які передбачені перехідними положеннями законодавства. Вони стосуються, зокрема, підприємств критичної інфраструктури, частки яких під час воєнного стану могли бути примусово відчужені на користь держави. У таких випадках держава отримує контрольний пакет у статутному капіталі, що фактично робить неможливим застосування стандартних процедур банкрутства до таких компаній.

Окремо законодавство передбачає обмеження щодо боржників, які постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Проте для застосування такого мораторію існують чіткі умови. Зокрема, виробничі потужності підприємства мають бути розташовані на тимчасово окупованих територіях або в зоні активних бойових дій. Просте перенесення юридичної адреси не може слугувати підставою для застосування такого захисту. Судова практика останніх років, за словами Мошенця, підтверджує, що спроби використовувати подібні аргументи без належних доказів не знаходять підтримки в судах.

Ще одним важливим інструментом є так звані приватизаційні мораторії. Вони пов’язані з процедурою підготовки державних або комунальних підприємств до приватизації. Якщо компанія включена до переліку об’єктів, що підлягають продажу, законодавство передбачає тимчасовий захист від банкрутства. Такий підхід покликаний забезпечити стабільність активу для потенційних інвесторів і дати новому власнику можливість провести фінансову реструктуризацію підприємства після придбання.

Доповідач також звернув увагу на нову для української практики процедуру превентивної реструктуризації, яка діє вже другий рік. Після її відкриття до боржника застосовуються заходи захисту, що фактично унеможливлюють відкриття справи про банкрутство на час розробки та виконання плану реструктуризації. За своєю суттю цей механізм також створює тимчасовий захист для бізнесу, який намагається відновити платоспроможність без переходу до ліквідаційної процедури.

Разом із тим Мошенець наголосив, що практика застосування мораторіїв часто супроводжується спробами їх маніпулятивного використання. У судових процесах трапляються випадки, коли боржники намагаються створити враження, що на них поширюється той чи інший мораторій, хоча фактично підстав для цього немає. Наприклад, компанії можуть посилатися на певні види діяльності або спеціальні закони, які передбачають лише обмеження виконавчих дій, але не забороняють відкриття процедури банкрутства.

У результаті подібні аргументи часто призводять до затягування підготовчих засідань і ускладнюють захист прав кредиторів, оскільки суду доводиться детально перевіряти обставини, пов’язані з діяльністю боржника, його ліцензіями, місцем розташування активів та іншими факторами.

Підсумовуючи виступ, спікер зазначив, що під час ініціювання справи про банкрутство одним із перших кроків має бути встановлення того, чи поширюється на боржника будь-який із чинних мораторіїв. Для цього необхідно ретельно проаналізувати його корпоративну структуру, види діяльності, ліцензії та географію розміщення активів.

На думку Мошенця, універсальної відповіді на питання про оптимальну кількість мораторіїв у законодавстві наразі не існує. Проте очевидно, що частину таких обмежень у майбутньому доведеться переглянути, особливо після завершення воєнного стану, коли економічна система країни потребуватиме більш збалансованого підходу до процедур банкрутства та захисту прав кредиторів.