Субсидіарна відповідальність: передчасність позову v ефективний спосіб захисту

У численних фахових публікаціях, наукових статтях та в судовій практиці ми бачимо різні підходи до вирішення правового питання, від якого залежить ефективність захисту прав кредиторів у справах про банкрутство. Мова піде про субсидіарну відповідальність за доведення юридичної особи-боржника до банкрутства та порядок її застосування.

Проблемним виявляється момент, з якого у ліквідатора під час здійснення повноважень, виникає право заявити вимогу (далі — позов) про покладання субсидіарної відповідальності на винних у банкрутстві осіб, право на звернення з якою до суду передбачене ч.2 ст.61 КзПБ.

У редакції цієї статті КзПБ, чинній з 15.04.2023, передбачено також, що таким же правом заявити вимоги до третіх осіб наділяється й кредитор. Ми не будемо зачіпати права кредитора, допоки виникне практика застосування цієї частини норми. Але проблема початку строків заявлення позову залишиться. Вирішення цієї проблеми є актуальною як для ліквідатора, так і для кредитора та заінтересованих осіб.

Особистий досвід

Моя практика судді банкрутної палати почалася з 2003 року. В цей період, особливо до 2010 року в практиці господарських судів з’явився вал справ про банкрутство «відсутніх» боржників, процедура банкрутства і ліквідації яких регулювалася ст.52 закону про банкрутство.

В указі Президента від 14.09.2000 №39 вони іменовані як «мертві» підприємства. Це коли органи управління юридичної особи-боржника зникали із свого офіційного місцезнаходження, а також переставали звітувати про фінансову і господарську діяльність самої юридичної особи державними органами податків, зборів і статистики. Відсутність боржника завжди була оманою, штучно організованою «про людське око».

В своїх тогочасних публікаціях, у монографії «Проблеми теорії і практики конкурсного права в Україні» (Харків юридичний, 2009), відзначалося, що це — така собі «законна схема» шахрайської втечі від кредиторів. За виключенням, можливо, ситуації смерті засновника юридичної особи.

Для судової системи, для мене особисто, це стало викликом. Особливо вражала кількість «відсутніх боржників» — підприємств комунальної або державної власності. В окремих господарських судах України їх кількість становила понад 90% справ.

Власники підприємств набиралися боргів (кредитів) на свою юридичну особу, а потім втікали від кредиторів не сплачуючи борги. Норма права, яка мала своїм призначенням швидке відкриття справи про банкрутство та притягнення винних у шахрайському банкрутстві до відповідальності використовувалася в судовій практиці з протилежною метою.

«Відсутніх боржників» швидко ліквідовували та визнавали погашеними їх борги перед кредиторами. А особи, які стояли за таким банкрутом (керівник, власник) виходили чистими, й із «бездоганною» кредитною репутацією започатковували новий бізнес. Така сама практика поширилася й на комунальні підприємства.

Коли шахрайство виходить від окремої недобросовісної фізичної особи, яка набралася боргів (кредитів), прикриваючись юридичною особою як ширмою (корпоративною вуаллю), а потім ховається від кредиторів, то це якось можна пояснити. Але коли така ж поведінка походить від держави (органів державного управління, місцевих рад), то це не вкладається в будь-які розумні межі.

Ради і їх виконкоми вчиняли дії, що очевидно були спрямованими «на зло»: умисне невиконання зобов’язань перед кредиторами через виведення активів. Тим часом активи комунального підприємства передавалися іншим комунальним підприємствам, передавалися в приватне управління (оренду), або ж взагалі зникали, розкрадалися. В Херсоні такими «промислами» з розкрадання комунальної власності займалася тодішня місцева «еліта», яка сьогодні в рядах колаборантів і зрадників. В цьому корінь шахрайських банкрутств: обман, нечесність, зрада інтересів громади, держави.

З цими проявами шахрайства намагався боротися господарський суд, який з 2003 року організовував науково-практичні заходи, аби допомогти місцевому самоврядуванню, арбітражним керуючим та усім зацікавленим розібратися в проблемах права і знайти шляхи їх вирішення. Результати такої діяльності — десятки повідомлень правоохоронним органам про умисне банкрутство, доведення до банкрутства, виведення і розкрадання комунального майна.

Ось приклади в ЄДРСР: постанова про визнання банкрутом, 27.11.2007, суд оцінивши стан боржника, констатував: «…в результаті «реформування» міського комунального господарства міста Ц. власник боржника створив нове підприємство комунальної власності, якому були передані майнові активи, вилучені з володіння боржника; юридичну долю пасивів та долю самого боржника не вирішено. Дії власника боржника призвели до стійкої фінансової неспроможності та до його банкрутства, що відповідно до ч.3 ст.215 ГК кваліфікується як умисне банкрутство. Також у справі була постановлена окрема ухвала від 25.01.2007.

Утім, жодного притягнення до кримінальної чи цивільної відповідальності…

Автор: ПАВЛО ПРИГУЗА, к.ю.н., суддя Господарського суду Закарпатської області