А чи варто судитися з банком: про актуальну практику ВС щодо спорів у фінансовому секторі

Судді Верховного Суду взяли участь у форумі «Banking & Compliance 2021», організованому Асоціацією адвокатів України, який відбувся 6 серпня 2021 року. Голова Касаційного адміністративного суду у складі ВС Михайло Смокович звернувся до учасників заходу з вітальним словом. Судді касаційного цивільного суду у складі ВС Олег Ткачук і Василь Крат виступили з доповідями на сесії форуму «Судова практика у фінансово-банківському секторі», яку модерувала суддя КАС ВС Наталія Блажівська, повідомляє пресслужба ВС.

У вітальному слові Михайло Смокович звернув увагу, що питання форуму вкрай багатоаспектні й такі, що, з одного боку, потребують предметних фахових знань і практичних навичок вузькоспеціалізованих фахівців певного сектору, а з іншого – професійного «міждисциплінарного» діалогу таких фахівців, оскільки, наприклад, створення і ведення бізнесу поза межами банківського супроводу та обслуговування є неможливим.

Якщо звернутися до статистичних показників щодо розгляду саме КАС ВС касаційних скарг за останні два з половиною роки, то вони свідчать про сплеск спорів щодо гарантування вкладів фізичних осіб у попередні роки, що було зумовлено так званим банкопадом.

Наразі у банківській сфері ситуація відносно стабілізувалася, що, відповідно, зумовило й зменшення кількості заяв до адміністративних судів в аспекті вирішення спорів щодо гарантування вкладів фізичних осіб.

Крім того, важливим є й те, що Верховний Суд сформулював низку правових позицій щодо вирішення спорів в аспекті гарантування вкладів фізичних осіб, завдяки чому вони отримали можливість ефективного захисту своїх прав в адміністративних судах нижчих інстанцій, а тому масово не звертаються до суду вищої інстанції.

Це правові позиції щодо питань юрисдикційного характеру, щодо визнання правочинів нікчемними та правових наслідків такого визнання, про обов’язкову наявність судового рішення щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, про вчинені правочини після віднесення банку до категорії проблемних.

Загалом наявність сформульованих Верховним Судом правових позицій важлива для формування єдиної судової практики в Україні, позаяк кореспондує принципу правової визначеності у сфері застосування норм права, предметом правового регулювання яких, серед іншого, є й питання, що розглядаються на цьому форумі.

Відкриваючи сесію форуму «Судова практика у фінансово-банківському секторі» Наталія Блажівська висловила побажання, щоб за її результатами учасники заходу задумалися над питанням, чи завжди звернення до суду у фінансово-банківських спорах зумовлене недосконалістю українського законодавства, чи причиною частіше стає небажання громадян перед підписанням кожного договору, прийняттям кожного важливого рішення радитися з юристами. Разом із тим вона додала, що лише дотримання законодавцем вимог до чіткості, якості та передбачуваності закону сприятиме зменшенню кількості судових спорів.

Він навів статистику щодо розгляду відповідної категорії спорів у КЦС ВС за сім місяців поточного року. Так, за цей період суд ухвалив 1172 постанови у справах щодо кредитних правовідносин. Серед них, зокрема, 598 справ стосувалися поруки, 49 – законності цесій, 218 – комісій, 12 – переуступки права вимоги, 167 – розмежовування операцій факторингу та переуступки.

Також із початку року КЦС ВС ухвалив 113 постанов щодо спорів, які стосуються депозитів, 1302 – щодо спорів про іпотеку та 669 про заставу.

Доповідач зазначив, що завданням Верховного Суду є забезпечення сталості і єдності судової практики, та звернув увагу на деякі постанови КЦС ВС, ухвалені останніми днями.

Одна з них (справа № 727/7575/16-ц, провадження №61-3583св21) стосувалася звернення стягнення на предмет іпотеки. У цій постанові касаційний суд висловив кілька важливих правових позицій. Зокрема, про те, що звернення за виконавчим написом до нотаріуса не перериває строк позовної давності, проте є поважною причиною для поновлення строку, якщо пізніше судами такий виконавчий напис було визнано таким, що не підлягає виконанню. Також у цій справі суд указав, що вимоги кредитора в частині покриття за рахунок іпотеки боргу можуть бути визнані обґрунтованими лише в тій частині зобов’язань, які визначені іпотечним договором і не можуть поширюватися на інші фінансові зобов’язання.

У справі № 756/1315/17ц (провадження № 61-474св20) фізична особа в січні 2017 року звернулася з позовом до банку і просила визнати припиненою поруку за кредитним договором від 11 лютого 2008 року з тих підстав, що в липні 2008 року банк прийняв рішення про підвищення процентної ставки за кредитом із 13,45 % до 45 % річних через складне становище внаслідок фінансової кризи. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про недоведеність позовних вимог, оскільки банк надав розрахунок боргових зобов’язань за «старими» відсотками, тобто факт підвищення відповідальності поручителя не підтвердився. Верховний Суд визнав переконливою позицію позивача, рішення судів скасував, а позов задовольнив.

При цьому він указав на те, що відповідно до закону до припинення поруки призводять не лише ті зміни умов основного зобов’язання, котрі вже призвели до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а й ті, що можуть призвести до такого збільшення.

Також Олег Ткачук звернув увагу на висловлені Верховним Судом правові позиції у справах № 158/1572/19-ц, № 761/29343/16-ц, № 465/7042/19-ц, що стосувалися дії кредитних договорів та їх виконання, а також Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Він зазначив, що фактично в кожній другій справі, яку розглядає КЦС ВС, тією чи іншою мірою порушується питання недійсності правочинів. Доповідач умовно поділив таку недійсність на позитивну (коли захищаються права та інтереси, наприклад визнається недійсним фраудаторний правочин) і негативну (питання про недійсність ініціюється з метою «знищення» юридичного факту, щоб не виконувати обов’язки, які він породив) та зауважив, що сторонам у фінансово-банківських відносинах – і вкладникам чи позичальникам, і банкам не вистачає доброї совісті (bona fides).

«Касаційні суди намагаються допомогти учасникам обороту діяти добросовісно», – сказав суддя КЦС ВС.

Як приклад він навів постанову Об’єднаної Палати КЦС ВС від 5 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), в якій зроблено висновок, що недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Також Василь Крат указав на кілька постанов Великої Палати ВС, у яких зроблено висновки, що позовна вимога про визнання правочину нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача, оскільки не призведе до реального відновлення його порушених прав.

Водночас він сказав про презумпцію правомірності правочину, про що зроблено висновок у постанові ВП ВС від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18). А в постанові ОП КЦС від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) ідеться про обов’язковість договору. Крім того, у постанові КЦС ВС від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 зроблено висновок про тлумачення правочину на користь його дійсності.

Доповідач приділив увагу й питанню належності відповідача у спорах про недійсність правочину, зокрема визначенню належного складу співвідповідачів, і зазначив, що на рівні касаційної інстанції часто з’ясовується, що позов пред’явлено тільки до однієї особи, хоча договір укладено з кількома тощо.

Також Василь Крат порушив питання, яким вимогам має відповідати зміст правочину та на який момент він повинен відповідати цим вимогам. «Ніби очевидно, що підстава недійсності правочину має існувати на момент його вчинення, а не з’явитися потім, наприклад внаслідок зміни законодавства. Однак це питання виникає при розгляді тих чи інших справ», – сказав він.