Зобов’язати не можна стягнути: ВС знову поставив питання з комою

5 травня 2021, 12:26
255814 хвилин читати

Дивно, але сьогодні контроль за виконанням рішення здійснюється судом здебільшого за виконавцем, а не за виконанням рішення в цілому

  • Посилання скопійованоlink copied

У цій публікації мова піде про виконання судових рішень зобов’язального характеру та про судовий контроль за виконанням таких рішень.

Взятися за її написання надихнула Постанова Верховного Суду від 07 квітня 2021 року по справі № 759/2328/16-ц, в якій найвища судова інстанція, всупереч власній існуючій судовій практиці визнала неправомірними дії приватного виконавця, спрямовані на виконання судового рішення зобов’язального характеру, яке могло та мало бути виконано без участі боржника. Читачу ж після ознайомлення з усіма аргументами, пропоную самостійно визначити, де поставити кому у заголовку.

Мета судового контролю

Статтею 129-1 Конституції України, визначено, що контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Метою судового контролю відповідно до практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) є:

  • сприяння виконанню рішення та зняття перешкод при його виконанні;
  • виконання рішення без зайвого формалізму;
  • забезпечення прискорення виконання та компенсацій за його затримку;
  • уникнення, настільки наскільки це можливо, створення нових перешкод при виконанні судового рішення, запобігання затягуванню процесу виконання.

В рекомендаціях, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» зазначається, що на заключному етапі саме суддя повинен застосовувати всі можливі заходи, щоб забезпечити виконання рішення.

В Рекомендаціях Rec (2003) 17 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Про примусове виконання» говориться про те, що держави мають створити механізм попередження випадків зловживання процедурою примусового виконання однієї зі сторін, який не має розглядатися як перегляд справи.

Особлива роль у судовому контролі за виконанням рішень, належить Верховному Суду. Відповідно до Конституції України (ст. 125) та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 36) Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України. Окрім здійснення правосуддя, Верховний Суд здійснює узагальнення судової практики та забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Рішення Верховного Суду є одним із засобів забезпечення сталості та єдності судової практики.

Порядок виконання судового рішення зобов’язального характеру

Особливо важливу роль відіграє судовий контроль щодо виконання судових рішень зобов’язального характеру. Слід зазначити, що така категорія рішень є найбільш проблемною для виконання.

Відповідно до статті 63 Закону України «Про виконавче провадження», яка регламентує порядок виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню та рішень про встановлення побачення з дитиною, де цей строк не надається).

Наступного робочого дня після закінчення строку, виконавець перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, — протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Розмір штрафу регламентується частиною першою статті 75 Закону України «Про виконавче провадження» та складає для боржника-фізичної особи 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (НМДГ) що становить 1700 грн, для посадових осіб — 200 НМДГ (3400 грн), для боржника-юридичної особи — 300 НМДГ (5100 грн).

Наступного робочого дня після закінчення повторно наданого строку, виконавець знову перевіряє виконання рішення боржником.

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених Законом.

У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі.

Якщо ж рішення не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

На жаль, штрафи в силу їх незначного розміру, фактично є недієвими, а кримінальні провадження за ознаками статті 382 КК України, правоохоронці відкривають та розслідують досить мляво, а тому вироків у таких справах дуже мізерна кількість.

Таким чином, визначення тієї обставини, чи може бути рішення виконане без участі боржника покладено на розсуд державного або приватного виконавця.

Судова практика Верховного Суду

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що виконавець має докласти всіх зусиль задля виконання рішення зобов’язального характеру.

Так Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у Постанові від 30 серпня 2018 року по справі №916/4106/14 зазначив, що та обставина, що саме боржник відповідно до вказаного судового рішення зобов’язаний вчинити певні дії, не свідчить про те, що у разі невиконання цього рішення саме боржником, воно не може бути виконано без його участі відповідно до абзацу 2 частини 3 статті 63 Закону України “Про виконавче провадження”, оскільки хоч і зобов’язує саме боржника вчинити ці дії, однак не є нерозривно пов’язаним з особою Боржника та не унеможливлює виконання цього рішення без його участі шляхом вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання, враховуючи встановлені судами обставини невиконання його у добровільному порядку та вчинення перешкод в його виконанні.

Аналогічний висновок міститься і у Постанові ВС від 25 вересня 2020 року у справі №924/315/17.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у Постанові від 04 грудня 2019 року по справі №552/3995/17 зазначив, що «враховуючи те, що завданням виконавчого провадження є, зокрема, примусове виконання рішень суду у разі невиконання їх у добровільному порядку, аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що під час примусового виконання судового рішення, що набрало законної сили і є обов`язковим до виконання на всій території України, державний виконавець зобов`язаний вжити усіх заходів примусового характеру, у тому числі застосувати засоби впливу на боржника. Такі повноваження надані йому саме з метою забезпечення безумовного виконання судового рішення, а застосування заходів відповідальності за невиконання вимог державного виконавця, не звільняє боржника від виконання основного зобов`язання — виконати вимоги виконавчого документа».

Аргументи ВС у таких справах, як правило, зводяться до наступного:

  1. Якщо, наприклад, судовим рішенням передбачено зобов’язати боржника передати стягувачу автомобіль, виконавець двічі зобов’язавши боржника виконати судове рішення та наклавши на боржника штраф та штраф у подвійному розмірі, зобов’язаний примусово вилучити цей автомобіль у боржника та передати його стягувачу, оскільки таке рішення не є нерозривно пов’язаним з особою боржника та може бути виконаним без його участі.
  2. Якщо судовим рішенням передбачено зобов’язати боржника знести паркан (будівлю, споруду), звільнити земельну ділянку, тощо, виконавець двічі зобов’язавши боржника виконати рішення, та наклавши штраф та штраф у подвійному розмірі, має примусово виконати таке рішення шляхом знесення цього паркану (будівлі, споруди).
  3. Якщо судовим рішенням передбачено зобов’язати боржника сплатити (повернути) стягувачу кошти, виконавець двічі зобов’язавши його це зробити та наклавши штраф та штраф у подвійному розмірі, має примусово виконати таке рішення шляхом стягнення цих коштів з боржника у примусовому порядку.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у Постанові від 16 грудня 2020 року у справі №442/2633/19 залишаючи в силі рішення судів першої та апеляційної інстанції, які визнали законними дії приватного виконавця щодо стягнення з боржника грошових коштів при виконання рішення, яке зобов’язувало боржника їх повернути, зазначив наступне:

«Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про залишення без задоволення скарги ОСОБА_1 через підстави тривалого невиконання боржником рішення суду, встановлення альтернативного способу виконання зобов`язання боржника перед стягувачем, можливості виконання судового рішення без участі боржника шляхом примусового стягнення відповідної суми коштів та достатності повноважень приватного виконавця для прийняття ним оскаржуваних постанов, винесених ним в межах Закону № 1404-VIII. Виконавчий лист № 2-1328/10, на підставі якого приватним виконавцем відкрито виконавче провадження та винесено оскаржувані постанови, відображає резолютивну частину судового рішення, прийнятого за результати розгляду судом позову стягувача ОСОБА_2 , яка самостійно визначила предмет своїх позовних вимог саме таким чином.

У виконавчому листі № 2-1328/10 вказано, що суд вирішив (постановив) зобов`язати ОСОБА_1 сплатити ОСОБА_2 грошову компенсацію в сумі 60 тисяч доларів США (або еквівалентну суму у гривнях по курсу НБУ на момент купівлі квартири) протягом року, тобто до 01 травня 2011 року, сплачуючи щоквартально по 15 тисяч доларів США, або в цей ж термін зобов`язується купити їй квартиру загальною площею не менше 60,00 кв. м, при умові, якщо позивач не буде заперечувати на укладення договору купівлі-продажу квартири, яку запропонує відповідач.

Отже, виконавчий лист містить зобов`язання ОСОБА_1 як щодо сплати грошової компенсації, так і щодо зобов`язання купити квартиру (якщо позивач не буде заперечувати), тобто встановлює альтернативні способи виконання зобов`язання боржника перед стягувачем, кожний з яких може бути реалізований та йому буде відповідати свій комплекс виконавчих дій.

Рішення немайнового характеру – це рішення, за яким боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Водночас конструкція статті 63 Закону № 1404-VIII передбачає можливість виконання такого рішення без участі боржника. Оскільки боржником добровільно не виконується зобов`язання щодо сплати грошової компенсації, то необхідна сума може бути стягнута із ОСОБА_1 в примусовому порядку, що свідчить про те, що виконання судового рішення є можливим без участі боржника (шляхом звернення стягнення на належні йому майно та кошти в банківських установах).

З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги про те, що прийняте судом рішення відноситься до тих, що не можуть бути виконані без особистої участі боржника, і приватним виконавцем було порушено норми Закону № 1404-VIII при прийнятті оскаржуваних постанов, не є спроможними».

Позиція ВС, викладена в Постанові від 07.04.2021 по справі №759/2328/16-ц

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва було зобов’язано відповідача повернути позивачу грошові кошти в розмірі 21496,29 доларів США. Приватний виконавець, двічі зобов’язував боржника виконати рішення суду та двічі наклавши штраф, з огляду на невиконання рішення стягнув зазначену суму коштів з боржника та перерахував стягувачу. В ході примусового виконання рішення приватним виконавцем було накладено арешт на кошти та майно боржника.

Боржник оскаржив дії виконавця стосовно примусового стягнення в судовому порядку, коли вже рішення було фактично виконано. Суди першої та апеляційної інстанції в задоволенні скарги відмовили.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції ВС дійшов наступних висновків:

«Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не врахували, що виконуючи виконавчий лист № 759/2328/16-ц, приватний виконавець без дотримання встановленого статтею 435 ЦПК України та Законом України «Про виконавче провадження» порядку змінив спосіб виконання рішення суду.

Так, зі змісту резолютивної частини заочного рішення Святошинського районного суду міста Києва від 21 липня 2016 року, яке примусово виконувалося приватним виконавцем, чітко встановлено порядок його виконання, а саме зобов`язання ОСОБА_1 повернути ПАТ «Національний кредит» грошові кошти на накопичувальний рахунок банку.

Зобов`язання боржника вчинити певні дії не є вимогою про звернення стягнення на майно або стягнення грошових коштів.

На відміну від Розділу VІІ «Порядок звернення стягнення на майно боржника» (статті 48-62) Закону України «Про виконавче провадження», Розділ VІІІ «Виконання рішень немайнового характеру» (статті 63-67) цього Закону не надає виконавцю повноважень накладати арешт на майно та грошові кошти боржника.

Намагання приватного виконавця забезпечити виконання судового рішення за допомогою заходів (шляхом накладення арештів), які прямо не передбачені Розділом VІІІ Закону України «Про виконавче провадження», та без дотримання встановленого статтею 435 ЦПК України порядку зміни способу виконання рішення суду є втручанням у право боржника на розпорядження своїм майном».

При цьому ніщо не перешкоджало приватному виконавцю звернутися до суду з відповідною заявою в порядку статті 435 ЦПК України, але не змінювати самому спосіб виконання рішення суду».

Зазначене рішення ВС суперечить усталеній практиці Верховного Суду та, на моє глибоке переконання, пронизано формалізмом та правовим пуризмом.

Рішення зобов’язального характеру за своє суттю можуть бути як немайновими, наприклад «зобов’язати боржника не чинити перешкод», або ж майновими, які зобов’язують боржника передати стягувачу грошові кошти або майно.

В останній редакції Закону України «Про виконавче провадження» №606-XIV від 21 квітня 1999 року, існувала глава 7, яка мала назву «Виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення». Назва цієї глави повністю відповідала змісту статей, які в ній містилися. В чинному Законі України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII стаття 63, норми якої регламентують порядок виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, знаходиться в Розділі VIII «Виконання рішень немайнового характеру». Це вносить певну плутанину, з огляду на те, що не всі рішення зобов’язального характеру є немайновими, і навпаки.

Але ж в статті 63 Закону України «Про виконавче провадження», зазначено, що якщо рішення зобов’язального характеру може бути виконано без участі боржника, виконавець вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених законом. Звертаю увагу, що мова йде про примусові заходи, визначені саме законом, а не його певним розділом.

Навіть за наявності суперечностей, під час тлумачення неоднозначної букви закону, необхідно виходити з духу закону – його загальних підходів, цінностей, мети, ідеології.

Стосовно посилання ВС на право виконавця звернутися до суду з заявою про зміну порядку та способу виконання, то я переконаний, що виконавець отримав би відмову у задоволенні такої заяви. ВС неодноразово роз’яснював, що поняття «спосіб» і «порядок» виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке реалізується у виконавчому провадженні. Вони означають визначену рішенням суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем.

Спосіб виконання судового рішення – це спосіб реалізації та здійснення способу захисту, встановленого статтею 16 ЦК України. Під зміною способу виконання рішення суду необхідно розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення у разі неможливості його виконання у раніше встановлений спосіб.

Для зміни способу виконання судового рішення необхідним є з’ясування питання, чи не призведе така зміна способу виконання до зміни первісно обраного позивачем способу захисту своїх прав та інтересів, оскільки змінюючи спосіб виконання судового рішення, суд не може змінювати останнє по суті (постанова Верховного суду України від 25.11.2015 у справі №6-1829цс15, постанова Касаційного господарського суду від 11 квітня 2018 року у справі №904/1478/15).

Тому суд, скоріш за все, порадив би виконавцю «вжити всіх заходів передбачених законом» та цілком правомірно би відмовив у задоволенні такої заяви.

Можна прогнозувати, що зазначена позиція ВС не додасть ентузіазму державним та приватним виконавцям у виконані рішень зобов’язального характеру та активно буде використовуватись боржниками.

Стосовно приватних виконавців, то нагадаю, що у ВРУ знаходиться Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового виконання судових рішень і рішень інших органів №3609 від 05.06.2020, розроблений Міністерством юстиції України. Зазначеним законопроектом пропонується змінити практику дисциплінарних стягнень, зокрема у разі, якщо приватним виконавцем вчинено дисциплінарний проступок, який полягає у незаконних діях щодо накладення арешту на майно (зняття арешту з майна), до приватного виконавця не може бути застосовано такий вид дисциплінарного стягнення як попередження, а лише зупинення або припинення діяльності.

Тобто у даному випадку Мінюст мав би зупинити або припинити діяльність приватного виконавця за те, що останній… виконав судове рішення.

Замість висновків

У справах щодо судового контролю за виконанням рішень дуже важливим є те, аби цей контроль був спрямований саме на виконання судового рішення, а не на формальну оцінку діям або бездіяльності виконавців.

Як приклад спрямованості судового контролю саме на виконання рішення, можна навести Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 травня 2019 року у справі №905/2458/16, в якій суд заначив наступне:

«Аналіз статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України у їх системному зв`язку, наведених юридичних позицій Конституційного Суду України дає підстави стверджувати, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.

Одним із основних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення є закріплення у процесуальному законодавстві положень щодо здійснення судового контролю за виконанням судових рішень в справах та відповідні норми спрямовані на забезпечення виконання рішень суду.

З огляду на наведене, колегія суддів Касаційного господарського суду приходить до висновку, що принцип обов`язковості судового рішення та визначений процесуальним законодавством обов`язок суду із здійснення судового контролю за виконанням судового рішення зобов`язує суди, здійснюючи оцінку тих чи інших обставин, враховувати чи сприяє вчинення будь-якої процесуальної дії (в тому числі судом) виконанню остаточного судового рішення чи, навпаки – перешкоджає такому виконанню.

При цьому, слід зауважити на тому, що виконання судового рішення є прямим обов`язком боржника (ч. 2 ст. 15 Закону України “Про виконавче провадження”).

Відтак, за наявності будь-яких сумнівів з приводу правомірності чи неправомірності вчинення виконавцем певних дій, останні підлягають оцінці з точки зору їх спрямованості на забезпечення виконання остаточного судового рішення».

Чи відповідає цим тезам позиція самого ж ВС, викладена в Постанові від 07 квітня 2021р. по справі № 759/2328/16-ц? Питання риторичне.

Від себе додам, що, судове оскарження дій виконавця та його наслідки не мають призводити до ситуації, аби боржник за рішенням, що набрало законної сили, зміг би ініціювати судовий процес, з якого він вийде переможцем настільки, що зможе не виконувати судове рішення або на невизначений час затягнути його виконання.

Досить дивно, коли суд, який здійснює контроль за виконанням рішення, не має питань до боржника, який відмовляється виконати рішення суду, а має питання лише до державного або приватного виконавця. Таким чином на сьогодні судовий контроль за виконанням рішення здійснюється судом здебільшого за виконавцем, а не за виконанням рішенням в цілому, а тому такий контроль потребує кардинальних змін.

Андрій Авторгов, приватний виконавець, к.ю.н.

Редакція Борг.Експерт може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за зміст
матеріалів в розділі «Думки експертів» покладається на авторів текстів.

Новини за темою

Не пропустіть важливе!
Підписуйтесь та отримуйте дайжест новин

Щоденно чи щотижня – обираєте ви!

Долучайтесь до професійної спільноти borg.expert

Матеріали за темою

Виконавча діяльність

Статті • Стягнення боргiв
Діючі норми Кодексу України з процедур банкрутства виявилися порожнім звуком для правоохоронних органів

Виконавча діяльність

Статті • Стягнення боргiв
Наразі цього терміну ще немає у законодавстві про виконавче провадження, а як обходити чинні положення закону злісні боржники вже навчилися

Виконавча діяльність

Статті • Стягнення боргiв
Потрібно звузити або чітко визначити перелік дій (рішень) виконавця, які можуть бути оскаржені, а також змінити порядок подання скарг на дії виконавця.

Виконавча діяльність

Лонгрiди • Стягнення боргiв
Пройде рік, два або десять, але я вірю, що система примусового виконання рішень буде на 100% приватною, оскільки вона більш ефективна, прозора, і взагалі не потребує затрат…

Виконавча діяльність

Статті • Стягнення боргiв; Влада i люди
Тільки запровадження Єдиного державного реєстру виконавчих документів та автоматизованого арешту коштів зможе повністю виключити можливість підробки «паперових» документів виконавчого провадження