Судді Верховного Суду розповіли про банкрутство фізичних осіб та захист прав кредитора при спадкуванні

Суддя Касаційного господарського суду у складі ВС Олександр Банасько навів практику Верховного Суду щодо затвердження плану реструктуризації боргів фізичної особи, а суддя Касаційного цивільного суду у складі ВС Василь Крат – щодо звернення стягнення на спадкове майно кредитором спадкодавця. Про це вони говорили під час практичного круглого столу для керівників департаментів з проблемної заборгованості та юридичних департаментів банків України.

У своєму виступі, присвяченому банкрутству фізичних осіб, суддя Касаційного господарського суду у складі ВС Олександр Банасько зауважив, що останні кілька років господарські суди напрацьовують нову судову практику. Причиною стало те, що з 21 жовтня 2019 року замість Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» почав діяти Кодекс України з процедур банкрутства (далі – КУзПБ), яким запроваджено новий інститут у вітчизняному законодавстві – банкрутство фізичних осіб.

Законодавцем за темпоральним критерієм визначено пряму дію норм КУзПБ та їх застосування при розгляді справ про банкрутство незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, за винятком справ, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації.

Певною проблемою стала недостатня якість законодавчої техніки розділу «Прикінцеві та перехідні положення» КУзПБ щодо переходу на нові процедури за Кодексом у справах про неплатоспроможність фізичних осіб (процедура реструктуризації боргів, процедура погашення боргів), які є відмінними від процедур, визначених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Однак судам все ж вдалося змістити правозастосування на норми Кодексу.

Суддя КГС ВС проаналізував основні положення пояснювальної записки до проєкту КУзПБ, які стосуються банкрутства фізичних осіб. Зокрема, наголосив на позитивному впливі на економіку держави в цілому відновлення платоспроможності фізичних осіб, які опинилися в скрутній фінансовій ситуації. Один зі способів досягнення цієї мети – реструктуризація боргів, однак за певних обставин можливе й списання боргів особи. Примітно, що кредитні установи також отримують свою вигоду від цього, хоча вони і втрачають частину коштів, але збільшують кількість активних учасників споживчого кредитування.

Олександр Банасько звернув увагу слухачів на відмінність судових процедур, які можуть бути застосовані до боржників. Наприклад, у справах щодо юридичної особи мова йде про розпорядження майном боржника, санацію боржника чи ліквідацію банкрута. Тоді як у випадку з фізичною особою можлива реструктуризація або погашення боргів боржника. Приділив увагу суддя і захисту порушених прав заставного кредитора в процедурі неплатоспроможності фізичних осіб.

Крім того, розповів про напрацьовану Верховним Судом судову практику щодо затвердження плану реструктуризації боргів фізичної особи/наслідки невиконання плану (підстави, докази, та оцінка судом), дії мораторію на вимоги забезпечених кредиторів, автоматичного припинення його дії, закриття провадження в справі у зв’язку з неповною та/або недостовірною інформацією в деклараціях боржника, а також про те, хто може вважатися членом сім’ї боржника тощо.

Говорячи про застосування процедур неплатоспроможності фізичних осіб, суддя навів висновки, які зробив Верховний Суд у справі № 909/1028/20 щодо статей 115, 116 та 119 Кодексу:

– з огляду на вжиття законодавцем словосполучення «інші обставини» перелік підстав для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи не є вичерпним;

– для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи достатньо навіть однієї або більше однієї підстави у будь-яких комбінаціях, наведених у ч. 2 ст. 115 КУзПБ, оскільки законодавець імперативно не визначив обов’язковим існування сукупності всіх чотирьох підстав як умови для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи;

– наявність у боржника майна не виключає можливості існування в нього прострочених зобов’язань перед його кредиторами як однієї із підстав для відкриття провадження в справі про неплатоспроможність фізичної особи.

За ступенем визначеності ч. 4 ст. 119 КУзПБ є абсолютно визначеною нормою, що свідчить про встановлення законодавцем вичерпного переліку підстав для відмови у відкритті провадження в справі про неплатоспроможність, який розширювальному тлумаченню не підлягає.

Наявність у боржника активів та відкритих щодо нього виконавчих проваджень не належить до вичерпного переліку підстав для відмови у відкритті провадження в справі про неплатоспроможність фізичної особи.

Олександр Банасько розповів і про закордонний досвід щодо процедури банкрутства та порівняв його з українським.

Особливістю інституту банкрутства фізичних осіб, на відміну від юридичних осіб, є те, що право ініціювати відповідну процедуру має лише боржник – кредитори наразі такого права не мають. В інших країнах при запровадженні цього інституту можливість ініціювання відповідної процедури також надавалася лише боржнику, але згодом таким правом законодавець наділив і кредиторів.

Під час обговорення справи № 910/16593/19 суддя КГС ВС зазначив, що існує певна неузгодженість між статтями 45 та 90 КУзПБ. Про це вказано в постанові Верховного Суду: висновок апеляційного суду про те, що в разі небажання кредиторів з тих чи інших підстав брати участь у справі про банкрутство боржника та задоволення своїх вимог у процедурі банкрутства і, відповідно, неподання до боржника кредиторських заяв законодавець передбачив відповідні наслідки, які визначив у ч. 4 ст. 90 КУзПБ, а саме визнання таких вимог погашеними, а виконавчих документів за відповідними вимогами – такими, що не підлягають виконанню, суперечить системному тлумаченню ч. 4 ст. 45 КУзПБ, яка серед наслідків неподання заяви конкурсним кредитором протягом 30 днів передбачає лише позбавлення його права вирішального голосу, а не визнання його вимог погашеними, а виконавчих документів за відповідними вимогами – такими, що не підлягають виконанню.

Доповідач також ознайомив аудиторію з іншою актуальною судовою практикою судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Василь Крат виступив із доповіддю «Захист прав кредитора
при спадкуванні: проблемні питання та судова практика».

Він зазначив, що кредитор не є учасником спадкових відносин, однак у певних ситуаціях такі відносини впливають на можливість задоволення кредитором своїх інтересів шляхом або отримання грошових коштів, або звернення стягнення на спадкове майно.

Василь Крат навів актуальну практику Верховного Суду щодо цього питання.

Відкриття спадщини розуміють як настання певних юридичних фактів, що зумовлюють виникнення спадкових правовідносин (постанова Об’єднаної палати КЦС ВС від 24 травня 2021 року у справі № 671/22/19). При цьому як юридичний факт відкриття спадщини характеризується двома параметрами: часом відкриття та місцем відкриття. Доповідач акцентував, що важливу роль відіграє саме перший параметр, адже на час відкриття спадщини визначаються, зокрема: склад спадщини; коло спадкоємців; матеріальний закон, який буде застосовуватись до спадкових відносин. «Зверніть увагу, що саме відкриттям спадщини визначається все те, що дотичне до спадкування з точки зору матеріального закону», – сказав суддя.

Також він розповів, що у правопорядках деяких країн є така конструкція: коли спадкоємці не прийняли спадщину, але є спадкова маса, відповідати буде спадкова маса. В українському матеріальному законі такої норми немає. Однак ч. 3 ст. 30 ЦПК України передбачає, що позови кредиторів спадкодавця, які подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред’являються за місцезнаходженням спадкового майна. Навряд чи виправдане існування цього випадку визначення виключної підсудності, оскільки українське законодавство не передбачає такої правової конструкції, як пред’явлення позову до спадкової маси. Тому Василь Крат вважає, що це питання доцільно вирішити під час рекодифікації цивільного законодавства. Він додав, що кредитора цікавить саме спадкова маса і, за великим рахунком, для нього не важлива особа спадкоємця.

У постанові КЦС ВС від 23 жовтня 2019 року у справі № 676/1868/19 ставилося питання про виключну підсудність спору щодо стягнення боргу зі спадкоємця. Касаційний суд зазначив, що ч. 3 ст. 30 ЦПК України в такому разі не підлягає застосуванню, оскільки ця норма застосовується лише тоді, коли спадкоємці ще не прийняли спадщину, натомість матеріали справи свідчать про прийняття відповідачами спадщини.

Суддя КЦС ВС наголосив, що специфікою характеризується заміна боржника при спадкуванні, оскільки в цьому разі відбувається перехід прав та обов’язків від спадкодавця до спадкоємця (-ів), який, очевидно, не залежить від волі кредитора. Тому при спадкуванні заміна боржника відбувається не внаслідок переведення боргу (ч. 1 ст. 520 ЦК України), а як результат універсального правонаступництва (ст. 1216 ЦК України). Звісно, що на етапі спадкового правонаступництва навіть апріорі не може постати питання про отримання згоди кредитора, як при переведенні боргу, так і при отриманні попереднього погодження заставодавця (іпотекодавця) забезпечувати зобов’язання за нового боржника. Натомість при реорганізації юридичної особи, оскільки цей процес є тривалим у часі, очевидна наявність можливості отримати від заставодавця (іпотекодавця) попереднє погодження забезпечувати зобов’язання за нового боржника. Навряд чи розумним є тлумачення, за якого відбувається однакове поширення правил ч. 1 ст. 523 ЦК України про наявність / відсутність погодження від заставодавця (іпотекодавця) забезпечувати зобов’язання нового боржника при переведенні боргу, реорганізації та спадкуванні.

Доповідач звернув увагу на ухвалу ОП КЦС ВС від 23 травня 2022 року у справі № 570/3891/14, якою справа передана на розгляд ВП ВС.

Ухвала мотивована тим, що суди касаційної інстанції неоднаково застосовують ч. 1 ст. 523 ЦК України. ОП КЦС ВС вважає, що найбільш розумним є тлумачення цієї норми таким чином, що вона регулює випадки заміни боржника при переведенні боргу, реорганізації, оскільки ці випадки правонаступництва допускають можливість отримати від заставодавця (іпотекодавця) попереднє погодження забезпечувати зобов’язання за нового боржника. Як наслідок, ч. 1 ст. 523 ЦК України не поширюється на випадки заміни боржника при спадкуванні. За таких обставин ця норма не поширюється на відносини, які виникають при смерті боржника та спадковому правонаступництві.

Василь Крат навів постанову КЦС ВС від 13 червня 2018 року у справі № 758/8549/15-ц, в якій вказано, що попередня редакція ст. 1281 ЦК України не встановлювала порядку пред’явлення кредитором вимог до спадкоємців боржника. Пред’являння вимог може відбуватися як безпосередньо спадкоємцеві, так і через нотаріуса (особливо коли спадкоємці невідомі та не прийняли спадщину).

Також доповідач порушив питання щодо звернення стягнення на предмет застави зі спадкоємців як спосіб захисту. У постанові ВП ВС від 13 листопада 2022 року у справі № 645/6151/15-ц зазначено, що ст. 1281 ЦК України передбачає обов’язок спадкоємців повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, цією статтею встановлено строки пред’явлення кредитором вимоги до спадкоємця тощо. А в абз. 2 ст. 1282 ЦК України визначено, що в разі відмови спадкоємця від задоволення вимоги суд за позовом кредитора звертає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.

Положення вказаних статей містять тільки спеціальний, додатковий за своєю правовою природою спосіб захисту цивільних прав та інтересів кредитора спадкодавця в разі, якщо спадкоємці не виконають його вимог. Водночас не конкретизовано способів звернення стягнення на майно та не передбачено можливості звернути стягнення на майно, отримане спадкоємцями, шляхом визнання на нього права власності за кредитором. Натомість встановлюється обов’язок суду в разі пред’явлення відповідного позову звернути стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.