Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізособи суперечить положенням ЦКУ, – позиція ВС

Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч. 3 ст. 512 та ст. 1054 ЦК України, адже для зобов’язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб’єкт, а саме кредитор – банк або інша фінансова установа.

У разі відступлення банком права вимоги за кредитним та іпотечним договорами фізичній особі, в результаті чого фізична особа зареєструвала право власності на предмет іпотеки – нерухоме майно – і відступила його на користь третьої особи, іпотекодавець як власник такого майна має право звернутися з позовом про витребування такого майна від кінцевого набувача.

Для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнавати незаконним і скасовувати рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, а також визнавати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна кінцевому набувачеві.

На цьому наголосила Велика Палата Верховного Суду.

У цій справі трьом фізичним особам (позивачам) на праві приватної власності належала квартира. Банк й один із позивачів уклали кредитний договір. З метою забезпечення виконання зобов’язань за цим договором банк уклав із позивачами іпотечний договір, предметом якого стала квартира, належна позивачам на праві приватної власності.

Згодом банк відчужив право вимоги за обома договорами на користь іншого банку, який переуступив це право фінансовій компанії.

Між цією фінансовою компанією та фізичною особою (відповідачем) було укладено договори відступлення права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки. На підставі цих договорів приватний нотаріус зареєстрував за відповідачем право власності на квартиру, яка була предметом іпотеки. А через кілька місяців відповідач уклав з іншою фізичною особою договір купівлі-продажу спірної квартири.

Позивачі, звертаючись до суду, серед іншого, зазначали, що укладений між фінансовою компанією і відповідачем оспорюваний договір за своєю юридичною природою є договором факторингу, а отже суперечить приписам цивільного законодавства України щодо суб’єктного складу такого договору.

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили в задоволенні позову, вказуючи, що між фінансовою компанією і відповідачем було укладено саме договір відступлення права вимоги (цесії), тобто відповідач як фізична особа мав право бути стороною такого правочину.

Велика Палата ВС натомість установила, що висновок судів попередніх інстанцій є помилковим.

ВП ВС вкотре наголосила на сформульованій правовій позиції, що фізична особа в будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі послуги надають лише спеціалізовані установи, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч. 3 ст. 512 та ст. 1054 ЦК України, оскільки для зобов’язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб’єкт, а саме кредитор – банк або інша фінансова установа.

Це саме стосується переуступки права іпотеки в разі, якщо вона забезпечує виконання кредитних зобов’язань.

Як уже зазначалося, внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним із позивачем, це право перейшло від банку до фізичної особи.

Оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч. 3 ст. 512 та ст. 1054 ЦК України, то фінансова компанія не могла відступити права вимоги на користь фізичної особи.

До відповідача – фізичної особи не могло перейти право вимоги ні за кредитним договором, ні за договором іпотеки, тому підстав для державної реєстрації за ним права власності на спірну квартиру також не було. Так само він не мав законних підстав відчужувати цю квартиру іншій особі. Отже, позовна вимога щодо витребування цього майна з володіння кінцевого набувача на користь усіх позивачів – співвласників квартири є обґрунтованою і такою, що підлягає задоволенню.

Для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнавати незаконним і скасовувати рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, а також визнавати недійсним договір купівлі-продажу квартири кінцевому набувачеві.

Окрім цього, ВП ВС зауважила, що законодавство України надає кінцевому набувачеві додаткові ефективні засоби юридичного захисту в разі витребування квартири з його володіння. Такий набувач може відновити своє право, зокрема, пред’явивши вимогу до особи, в якої він придбав цю квартиру, у тому числі, про стягнення сплаченої її вартості.

Постанова ВП ВС від 8 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115598838.