Міжнародні наслідки порушення справи про банкрутство (іноземна практика)

Відомо, що порушення справи про банкрутство на відміну від ініціювання розгляду звичайного спору, що розглядається в суді, створює чи змінює правові відносини не тільки учасників такої справи. У такій справі зазвичай беруть участь різні категорії осіб, які не є прямими учасниками відповідних договірних відносин, а рішення про неспроможність боржника створює правові наслідки для доволі широкого кола осіб. Нагадаємо, що такими особами є власники боржника, акціонери, керівники та бухгалтери, у тому числі й ті, що звільнились до встановлення цього юридичного факту, державні органи, а також партнери по бізнесу.

Необхідно також зазначити, що, як свідчить світова судова практика, порушення справи про банкрутство територіально виходить за межі певної юрисдикції. Зокрема, факт порушення судового провадження у такій категорії справ впливає і на судові процеси, що тривають за кордоном чи можуть бути ініційовані в інших країнах. Також, не слід виключати і можливість того, що порушення такої справи за кордоном будуть мати наслідки для інших судових процесів, що тривають у країні боржника.

Цікавим, на наш погляд, є приклад, коли справа про банкрутство, порушена в Росії, стала перешкодою для ініціювання іншого судового процесу в Англії.

З відкритих джерел можна встановити, що провадження у справі про банкрутство було порушено в Росії відносно компанії, зареєстрованої в цій країні. Кредитор ініціював порушення цього провадження на підставі невиконаного кредитного договору, який за його умовами регулюється англійським правом. Гарантом виконання цього зобов’язання виступила материнська компанія боржника і цей договір також передбачав умову щодо того, що усі спори підпорядковуються англійському праву.

Тим часом цей кредитор запідозрив боржника та пов’язаних осіб у змові з метою передачі російських активів одному з дочірніх підприємств, щоб у такий спосіб вивести ці активи з під контролю суду у цьому проваджені. На цій підставі і користуючись відповідними положеннями зазначених договорів щодо юрисдикції таких спорів, кредитор звернувся до англійського суду з позовом проти боржника, материнської та пов’язаних компаній, які нібито були причетні до ймовірної змови.

Англійські суди (суд першої інстанції та апеляційний суд) визнали, що подання заяви про неспроможність боржника в російський суд практично означає визнання кредитором юрисдикції судів цієї держави. Крім того в суді було зазначено, що це стосується всіх питань, пов’язаних з банкрутством. Це означає те, що усі заяви та клопотання у провадженні зі справі про банкрутство є такими, що пов’язані з розглядом цієї справи і подаються з метою вирішення основного питання – визнання особи неспроможною чи банкрутом.

Практично уся аргументація англійських судів базувалась на тому, що всі питання, пов’язані зі справою про банкрутство, включають будь-який спір, має наслідком підтвердження вимог кредиторів з метою включення їх у реєстр вимог. Це і стало обґрунтуванням відмови розгляду позову кредиторів в англійських судах, хоча відповідними договорами між боржником і кредитором передбачено інше.

Наведена практично в усіх судових актах мотивація зводиться до такого:

• заявник зробив вибір суду шляхом подання заяви про порушення справи про визнання боржника неспроможним в російський суд;
• кредитор брав участь у зборах кредиторів та у судовому розгляді справи;
• він піднімав питання щодо визнання гарантії недійсною на підставі російського законодавства;
• а також кредитор всебічно взаємодіяв з російським судом та державними посадовцями.

Суд встановив, що участь кредитора в цьому судовому провадженні про неспроможність боржника була повноцінною і це має підтверджувати юрисдикцію російських судів щодо розгляду зазначених спорів.

Якщо узагальнити, то висновки англійських судів можна звести до такого: кредитор звернувся з заявою до російського суду щодо порушення провадження у справі про банкрутство і усі питання щодо майнових вимог кредитора до боржника мають розглядатись цим судом та у межах цієї судової справи. Крім того, та обставина, що кредитор подав заяву про порушення провадження у справі про банкрутство, а потім брав повноцінну участь у цьому провадженні однозначно вказує на те, що кредитор погодився (практично передав) з юрисдикцією цих судів щодо всіх аспектів, що виникають у провадженні у справі про банкрутство.

Разом з тим, Апеляційний суд зазначив, що кредитор може звернутись до англійського суду щодо тих вимог, які не випливають з іноземного провадження у справі про банкрутство і які регулюються англійським правом.

На додаток зазначимо, що аргументи кредитора щодо того, що рішення англійського суду може допомогти іноземному суду у справі про банкрутство встановити, чи існує борг, були відхилені Апеляційним судом на тій підставі, що таке рішення англійських судів не матиме користі, а питання щодо обґрунтованості та розміру вимог, заявлених у російському суді у справі про банкрутство, мають визначатись суддею у цій справі.

Тут можна відступити від цієї справи і звернутись до законодавства і судової практики в Україні.

Українським суддям було б корисно знайомитись з практикою іноземних судів в аналогічних справах, оскільки судова практика в Україні, здається, виглядає протилежною. Йдеться про “спір про право” у справах про банкрутство – цей унікальний і певною мірою дивний український витвір.

Можна вже навіть не згадувати те, що рішення із застосуванням положень закону щодо так званого “спору про право” може мати вигляд як відмова у правосудді.

Враховуючи наведене вище, можна навести певні узагальнення.

Як було продемонстровано у цьому прикладі, порушення справи про банкрутство за кордоном та повноцінна участь ініціюючого кредитора у цьому провадженні практично позбавила такого кредитора можливості ініціювати розгляд спору нібито прямо не пов’язане з визнанням боржника неспроможним в іншій юрисдикції, що було прямо передбачено у договорі.

Універсальність у цьому контексті означає те, що цей факт впливає на всі правові відносин, в яких перебуває така особа і поширюється на усіх осіб. Нагадаємо, цей принцип відображений у міжнародних стандартах з банкрутства.

Усе своє професійне життя в науці я намагався звернути увагу на цю особливість банкрутства і багато років рекомендував це прямо передбачити у законодавстві про банкрутство. Таке дозволило б суддям враховувати це при постановленні й інших рішень у справі про банкрутство, коли йдеться про зміну правового положення боржника. У своїх численних публікаціях я намагаюсь пояснити, що у справі про банкрутство вирішується одне-єдине питання – встановлення юридичного факту.

Насамкінець, можна порекомендувати учасникам договірних відносин враховувати те, що подання заяви про визнання особи неспроможною, у тому числі і закордоном, або визнання іноземного провадження у справі про банкрутство у транскордонній справі може мати іноді непередбачувані наслідки, а опонентам це може дати можливість вдало цим скористатись. Тут можна попередити, що такою особливістю законодавства про банкрутство можуть скористатись особи, які мають наміри недопущення або затягування здійснення правосуддя у справах про банкрутство.

Автор: Олександр Бірюков, д.ю.н., радник Юридичної групи LCF