«Щедрик» під портретом вождя світового пролетаріату

Якщо до російсько-української війни публікації про всесвітньо відомий твір композитора Миколи Леонтовича «Щедрик» були переважно просвітницького характеру, то зараз їх тональність змінилася.

А все через бажання апологетів «РуSSкого мира» привласнити «Щедрика» собі й скористатися ним для утвердження байки про «єдиний народ». Адже «Щедрик» в його англомовній версії «Дзвінка колядка. Колядка дзвонів» (Carol of the Bells) став однією з найпопулярніших різдвяних пісень у світі. Його мелодія лунає в американських кінофільмах «Сам вдома», «Сам вдома 2», «Міцний горішок», «Гаррі Потер», «Сімейка Адамсів» та інших стрічках.

Поставити «Щедрика» на службу імперським інтересам Кремль доручив прес-секретарю російського президента Дмитру Пєскову, який роками натхненно бреше людям, виправдовуючи злочини путінського режиму.

Для цього текст пісні терміново переклали на російську мову, а мелодію зробили одним з треків популярного льодового шоу «Вечера на хуторе близ Диканьки». Режисером-постановником цього балету-казки виступила дружина Дмитра Пєскова, уродженка українського Дніпра Тетяна Навка. Аби ніхто не запідозрив її в симпатіях до України, залучені фігуристи були одягнені в російські кокошники, косоворотки, взуті в ковзани, стилізовані під лапті-берестянки. Дивлячись на це знущання над творчістю М.В.Гоголя й здоровим глуздом, мимоволі виникла думка, що якби Навка ставила це шоу не зараз, а за радянських часів, то головні герої повісті «Ніч перед Різдвом» Вакула, Оксана, Солоха, Чуб, Пацюк, Свербигуз, імператриця Катерина й навіть Чорт були перевдягнуті в будьонівки, чорні шкіряні куртки, носили маузери й розмахували червоними прапорами під «Марсельєзу» чи «Інтернаціонал».

До речі, крім «Щедрика», вперемішку з «Весільним маршем» Фелікса Мендельсона, у шоу звучить перекладена на російську мову українська пісня «Ніч яка місячна» на слова Михайла Старицького, «Мелодія ля-мінор» Мирослава Скорика, а також музичні вставки на теми популярних шлягерів Андрія Данилка («Верки Сердючки»).

Добре, що наше суспільство нарешті втратило ілюзії «братської дружби» й поступово відмовляється від концепції «чистого мистецтва», якою утверджується принцип незалежності культури від політики й суспільного життя. На захист «Щедрика» від зазіхань російських варварів, в україномовному сегменті інтернет-мережі виступили журналісти, блогери, культурологи, які поширюють знання не тільки про тріумфальну ходу світом легендарного твору Миколи Леонтовича, а й трагічну долю композитора, котрий загинув 1921 року від пострілу співробітника ВЧК.

Почастішали також дописи, присвячені першій презентації «Щедрика», яка відбулась 1919 року не десь «на болотах», а в Європі під час гастролей Української Республіканської Капели під керівництвом диригента Олександра Кошиця. Цей колектив за дорученням Уряду УНР і Голови Директорії Симона Петлюри упродовж 1919-1924 рр. популяризував українську культуру в 17 країнах Західної Європи, Північної й Південної Америки.

Між тим, хочеться нагадати, що успіх в ідейному протистоянні з кремлівськими фальсифікаторами минулого залежить від фаховості учасників і достовірності використаних аргументів. Тож не варто, на мій погляд, прирівнювати «Щедрика» до забороненого в роки панування комуністичної ідеології Державного гімну «Ще не вмерла Україна», повстанських пісень Січових стрільців і воїнів УПА. Бо достатньо відкрити «Вікіпедію» й пересвідчитись, що в СРСР на «Щедрика» табу ніхто не накладав. Навпаки, його виконували Державна заслужена академічна зорова капела «Думка», Національний заслужений академічний український хор України імені Григорія Верьовки та інші відомі колективи.

Можливо не так часто, але «Щедрик» лунав також на регіональному рівні. У цьому хочу переконати читачів на прикладі з мого дитинства, коли на піку «епохи застою» юні виконавці шедевру Миколи Леонтовича перемогли на конкурсі шкільних хорових колективів міста Кременчука. І це пори те, що на той час майже в усіх навчальних закладах колись козацького, а наприкінці минулого століття ледь не повністю зрусифікованого міста, предмети викладались російською мовою. У центральній частині Кременчука залишилася єдина українська школа № 10, де я навчався.

Дізнавшись про умови конкурсу, завуч з позакласної виховної роботи Раїса Юхимівна Бубіс вирішила, шо 1973 року честь школи захищатимуть восьмикласники й доручила вчителю музики Ізраїлю Михайловичу Етману відібрати хористів і створити з них творчий колектив. Імовірно вона добре знала творчий потенціал авторитетного в місті скрипаля й диригента І.М.Етмана. Можливо вірила, що дитячий хор «якось витягне» його солістка, талановита співачка Тетяна Кузуб, яка вже тоді дивувала глядачів професійним виконанням українських народних і популярних естрадних пісень. З рішенням ветерана Другої світової війни Р.Ю.Бубіс, яка вивчила англійську мову на фронтових курсах й перекладала переговори радянського генерала Василя Чуйкова з американськими союзниками, ніхто не сперечався.

Швиденько прослухавши не один десяток кандидатів, І.М.Етман вибрав потрібних учнів, визначив нам голосові партії й доповів завучу про готовність до репетицій. На установче заняття прийшла Р.Ю.Бубіс, попередила про сувору відповідальність за порушення дисципліни на заняттях і довела до нас рішення щодо конкурсного репертуару. У досить стислі терміни нам треба було розучити дві пісні. Перший твір російською мовою був безпрограшним. «Товарищ песня» композитора Ігоря Шамо на слова Роберта Рождественського з популярного серіалу «Как закалялась сталь» мала заспівувати Тетяна Кузуб, а хористам залишався приспів. Другу пісню «Щедрик» повинен уже виконувати хор «а капела» (італійською мовою «a cappella), тобто без інструментального супроводу.

Як не застерігала Р.Ю.Бубіс, але проблеми з дисципліною на репетиціях виникали. Передусім малочисельна група хлопців, хизуючись перед дівчатами, навмисно плутали слова, вступали невпопад, перестрибували з своєї партії на іншу тощо. Були й такі, хто після перших занять взагалі відмовився приходити, а когось І.М.Етман й сам відлучив від репетицій. З тими ж, хто залишився почали відбуватися дивні метаморфози. Ми відчули, що отримуємо задоволення від репетицій і намагались не пропускати жодної. Невдовзі новоявлені хористи ніби заворожені спостерігали за І.М.Етманом, якому для управління колективом на певному етапі вистачало виразного погляду й малопомітних рухів кінчиками пальців.

Нарешті, на зимових канікулах, які припадали на різдвяні свята, на прикрашеній портретом Леніна головній сцені міста відбувся конкурс. Ми з однаковим ентузіазмом виконали обидві пісні, але члени професійного журі, здається, більш позитивно сприйняли «Щедрика» з відшліфованим І.М.Етманом багатоголоссям. Це й визначило переможців. На жаль, після успішного конкурсу й виступу на одному з шкільних заходів наш хор «припинив концертну діяльність».

На відміну від талановитої солістки Тетяни Кузуб (зараз Сиротюк), на яку чекала успішна кар’єра співачки. Ще школяркою вона солірувала в кращих вокально-інструментальних ансамблях міста «Ровесник» і «Альтаїр». Завдяки їй, точніше її контрамаркам, безвусими хлопчаками ми вперше й безкоштовно проникали на головні танцмайданчики Кременчука. Після закінчення школи Т.Кузуб запросили в уславлений естрадний колектив Полтавської філармонії «Краяни».

Далі були роки навчання вокалу в Полтавському музичному училищі імені М.В.Лисенка, Харківському інституті мистецтв, успішна робота солісткою-вокалісткою Полтавського обласного музично-драматичного театру ім. М.В. Гоголя, Державного академічного театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка, Державного заслуженого академічного народного хору України ім. Г.Г. Верьовки. Старший викладач кафедри теорії та методики постановки голосу Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова Тетяна Андріївна Сиротюк чимало сил віддала педагогічній діяльності.

***

«Україна вічна», – заповідав Павло Глазовий. А тому будь-які потуги московітів, навіть гіпотетичні, привласнити собі «Щедрика» Миколи Леонтовича, який став одним із національних музичних символів України – приречені.

Олександр Христенко, журналіст, краєзнавець