У Раді пропонують змінити правила стягнення винагороди приватних виконавців та передачі проваджень

У Верховній Раді 14 жовтня 2026 року зареєстровано законопроєкт №16149, який передбачає дві важливі зміни у сфері примусового виконання рішень: приватні виконавці зможуть самостійно виконувати постанови про стягнення власної основної винагороди та витрат виконавчого провадження, а стягувачі отримають можливість передавати вже відкриті провадження іншим виконавцям. Ініціатор документа — народний депутат Валерій Божик. Як запропоновані зміни вплинуть на кредиторів, боржників і систему примусового виконання рішень, проаналізував Borg.Expert.

Чому чинні правила створюють додаткові витрати для боржників

Законодавство України передбачає змішану систему примусового виконання судових рішень, у межах якої поряд із державною виконавчою службою працюють приватні виконавці. Обидві категорії виконавців здійснюють примусове виконання рішень, однак порядок оплати їхньої роботи відрізняється. Під час виконання рішення державним виконавцем із боржника у передбачених законом випадках стягується виконавчий збір, тоді як приватний виконавець отримує основну винагороду.

Основна винагорода приватного виконавця може стягуватися під час розподілу коштів, отриманих від боржника. Водночас закон передбачає випадки, коли після закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу залишається нестягнута сума винагороди. Тоді приватний виконавець виносить окрему постанову про її стягнення. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», така постанова є виконавчим документом.

Проте виникає правова суперечність.

Стаття 5 Закону «Про виконавче провадження» містить заборону на виконання рішення виконавцем, якщо він сам є його стягувачем або боржником. У результаті приватний виконавець не може самостійно виконати власну постанову про стягнення основної винагороди та змушений передавати її іншому виконавцю. Останній, здійснюючи примусове виконання, також має право на відповідну винагороду або виконавчий збір, а також на відшкодування витрат виконавчого провадження. Таким чином, виконання одного судового рішення може спричинити додаткові фінансові зобов’язання для боржника вже на етапі стягнення винагороди першого виконавця. Саме цю проблему автор законопроєкту пропонує усунути.

Приватним виконавцям дозволять виконувати власні постанови про винагороду

Законопроєкт №16149 передбачає внесення змін до статті 5 Закону України «Про виконавче провадження». Зокрема, пропонується встановити виняток із заборони виконувати рішення, за яким стягувачем є сам виконавець. Такий виняток стосуватиметься стягнення основної винагороди приватного виконавця та витрат виконавчого провадження. Отже, у разі ухвалення закону приватний виконавець зможе самостійно здійснювати примусове виконання власної постанови про стягнення належної йому винагороди.

У пояснювальній записці наголошується, що чинне обмеження було запроваджене для запобігання конфлікту інтересів. Однак на практиці воно призводить до додаткових процедур і збільшення суми, яка стягується з боржника. Водночас запропоновані зміни не передбачають збільшення розміру основної винагороди приватного виконавця або встановлення нових підстав для її стягнення. Йдеться саме про зміну механізму виконання постанов, які вже можуть бути винесені відповідно до чинного законодавства.

Для боржників це потенційно означатиме зменшення додаткових витрат, пов’язаних із переданням постанови про стягнення винагороди іншому виконавцю. Для приватних виконавців — можливість завершувати відповідні процедури без залучення іншого суб’єкта примусового виконання. Водночас залишається важливим питання забезпечення належного контролю за такими діями, оскільки виконавець одночасно виступатиме і суб’єктом примусового виконання, і особою, на користь якої стягуються кошти.

Стягувачі зможуть змінювати виконавця під час відкритого провадження

Друга частина законопроєкту стосується можливості передання виконавчого провадження від одного виконавця іншому.

Наразі частина п’ята статті 5 Закону «Про виконавче провадження» передбачає можливість передачі виконавчого документа від одного приватного виконавця іншому, від приватного виконавця до органу державної виконавчої служби або у зворотному напрямку. Однак, як зазначається в пояснювальній записці, підзаконне регулювання фактично обмежує таку передачу стадією до відкриття виконавчого провадження. Якщо стягувач уже після початку примусового виконання хоче змінити виконавця, він змушений використовувати складніший механізм. Зокрема, йдеться про повернення виконавчого документа та його повторне пред’явлення до виконання іншому виконавцю.

Проблема полягає в тому, що повернення виконавчого документа за заявою стягувача може супроводжуватися зняттям арештів із майна боржника. Для кредитора це створює додатковий ризик: між припиненням одного провадження та відкриттям іншого боржник може отримати можливість розпорядитися активами, на які раніше було накладено арешт. Особливо відчутними такі ризики є у справах про стягнення значної заборгованості, коли своєчасне застосування заходів примусового виконання безпосередньо впливає на перспективи фактичного отримання коштів.

Законопроєкт пропонує замінити в частині п’ятій статті 5 формулювання «виконавчий документ» на «виконавче провадження». Це дозволить передавати не лише документ, а саме відкрите виконавче провадження. Передбачається можливість передачі між приватними виконавцями, від приватного виконавця до органу державної виконавчої служби та від державної виконавчої служби до приватного виконавця. Порядок такої передачі має визначатися Міністерством юстиції України.

Що зміниться для кредиторів і боржників

Для стягувачів запропоновані зміни можуть стати інструментом підвищення ефективності примусового виконання. Сьогодні кредитор, який незадоволений результативністю роботи виконавця, стикається не лише з необхідністю знайти іншого фахівця, а й із процедурними наслідками повернення виконавчого документа. Можливість передачі вже відкритого провадження дозволила б змінювати виконавця без необхідності заново розпочинати всю процедуру. Однак фактичний результат залежатиме від того, як Міністерство юстиції врегулює механізм передачі матеріалів, відомостей автоматизованої системи виконавчого провадження, арештів та інших застосованих заходів.

Сам текст законопроєкту не встановлює детального порядку збереження таких заходів, тому відповідні питання потребуватимуть нормативного врегулювання.

Для боржників зміни матимуть подвійне значення. З одного боку, самостійне стягнення приватним виконавцем власної винагороди може усунути необхідність додаткового виконавчого провадження в іншого виконавця та пов’язаних із цим витрат. З іншого боку, передання відкритого провадження новому виконавцю потенційно забезпечить більшу безперервність примусового виконання, зменшуючи ризик втрати кредитором уже застосованих заходів забезпечення стягнення.

Таким чином, законопроєкт спрямований не лише на спрощення процедур для виконавців, а й на зміну балансу практичних можливостей сторін виконавчого провадження.

Конкуренція між виконавцями та право стягувача на вибір

Окреме значення запропоновані зміни мають для розвитку змішаної системи примусового виконання рішень.

Запровадження інституту приватних виконавців у 2016 році передбачало, серед іншого, створення конкурентного середовища поряд із державною виконавчою службою. Однак реальна конкуренція залежить не лише від можливості обрати виконавця під час першого звернення, а й від того, чи може кредитор змінити його, якщо виконання рішення затягується або виявляється неефективним.

Чинний механізм повернення та повторного пред’явлення виконавчого документа ускладнює таку зміну. Тому можливість передачі відкритого провадження може посилити роль стягувача у визначенні способу організації примусового виконання рішення. Водночас законодавчі зміни мають враховувати встановлені законом обмеження щодо категорій рішень, які можуть виконувати приватні виконавці. Сам законопроєкт №16149 не скасовує цих обмежень і не розширює предметну компетенцію приватних виконавців.

Коли можуть запрацювати нові правила

Наразі документ перебуває на стадії законодавчої ініціативи, а запропоновані положення ще не є чинними нормами. У разі ухвалення закон набере чинності наступного дня після його офіційного опублікування. Кабінет Міністрів України матиме три місяці для приведення своїх нормативно-правових актів у відповідність до нових положень та забезпечення необхідних змін у підзаконному регулюванні.

Ексклюзивний коментар

Спеціально для Borg.Expert законодавчу ініціативу прокоментував приватний виконавець, кандидат юридичних наук Андрій Авторгов:

У ВРУ зареєстровано Проєкт Закону про внесення змін до статті 5 Закону України “Про виконавче провадження” щодо удосконалення питань стягнення основної винагороди виконавця та передачі виконавчого провадження №16149 від 14.10.2026, ініціатор законопроєкту Божик Валерій Іванович. У 2016 році були прийняті Закони України «Про виконавче провадження» та «Про органи та осіб які здійснюють виконання судових рішень і рішень інших органів». Зазначеними законами, примусове виконання рішень судів та інших органів, окрім державних виконавців, було покладено також і на приватних виконавців. У випадку виконання рішення державним виконавцем з боржника стягується виконавчий збір, якщо ж виконання здійснюється приватним виконавцем – з боржника стягується основна винагорода приватного виконавця.

У випадку, якщо, зокрема, фактичне виконання рішення відбулося, а виконавчий збір не було стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в примусовому порядку, тобто стягує виконавчий збір. Те саме відбувається і з витратами виконавчого провадження, адже постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди є рішеннями, що підлягають примусовому виконанню, і також є виконавчими документами.

Відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження», основна винагорода приватного виконавця може бути стягнута або ж на стадії розподілу стягнутих з боржника сум, або ж шляхом винесення окремої постанови про стягнення винагороди у передбачених законом випадках. Проте, приватному виконавцю стягувати власну винагороду шляхом виконання власної постанови про стягнення винагороди як окремого виконавчого документа забороняє норма, відповідно до якої приватний виконавець не може виконувати рішення, у випадку, якщо боржником або стягувачем є сам виконавець.

Таким чином, приватний виконавець вимушений направляти постанову про стягнення основної винагороди на виконання або ж іншому приватному виконавцю, або ж органу державної виконавчої служби, що також тягне додаткові витрати для боржника, оскільки законодавство не забороняє стягувати з боржника за примусове виконання такої постанови виконавчий збір, винагороду на витрати виконавчого провадження. Виходячи з логічного тлумачення закону, можна стверджувати що замисел законодавця був направлений саме на запобігання конфлікту інтересів, а саме – на унеможливлення виконання самим виконавцем (державним або приватним) рішення суду або іншого органу ухваленого на його користь.

Щодо основної винагороди приватного виконавця, то не вбачається жодної різниці у способі її примусового стягнення (на стадії розподілу стягнутих з боржника сум, або ж шляхом винесення та виконання окремої постанови) оскільки стягнення на майно та/або кошти боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. Таким чином, норма, яка покликана запобігти конфлікту інтересів під час виконавчого провадження на практиці призводить до зниження ефективності роботи приватного виконавця та до збільшення суми, що стягується з боржника під час виконання одного рішення. Законопроєкт покликаний цю суперечність усунути.

Також, проєктом пропонується уточнити певні положення, щодо передачі виконавчого провадження від одного виконавця до іншого. Так, в частині п’ятій статті 5 Закону України “Про виконавче провадження” законодавцем дещо невдало зазначено про можливість передачі саме виконавчого документа, а не виконавчого провадження від органу ДВС до приватного виконавця та навпаки. Разом з тим, візьму на себе сміливість стверджувати, що задум законодавця був все ж таки направлений на можливість передачі саме виконавчого провадження від органу ДВС до приватного виконавця, за наявності відповідного волевиявлення стягувача. Потрібно пам’ятати, що передумовою ухвалення як Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів”, так і Закону “Про виконавче провадження”, було в тому числі і створення конкурентного середовища у сфері примусового виконання. Заборона на передачу виконавчих проваджень від органу ДВС до приватного виконавця, або обмеження такої передачі, навряд чи відповідає меті ухвалених законів. Таким чином, зазначений законопроєкт є актуальним та дозволить удосконалити порядок стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та передачі виконавчих проваджень.

Також потрібно зазначити, що проєкт не змінює розміру винагороди та не розширює підстави її стягнення.