Слова на вітер: як борги за «зеленим» тарифом можуть привести Україну в міжнародний арбітраж

У секторі відновлюваної енергетики України вже понад рік панує криза. 10 червня 2020-го в рамках підписаного Меморандуму про Взаєморозуміння з інвесторами у відновлювані джерела енергії (ВДЕ) уряд України взяв на себе зобов’язання: забезпечити фінансову стабільність ринку ВДЕ, погасити наявну заборгованість перед інвесторами та зберегти «правил гри», чинні на момент підписання документу. У відповідь інвестори погодилися на добровільне зниження «зеленого» тарифу.

Але станом на зараз борги не лише не виплачені, а й продовжують накопичуватися. Крім того, урядовим законопроєктом №5600, поданим до парламенту 2 червня цього року, серед іншого пропонується ввести 3,2%-вий акцизний податок на «зелену» електроенергію. Документ вже пройшов перше читання та готується до другого: вчора, 15 липня, завершився термін для подання поправок. На сьогодні їх уже зареєстровано понад 10 000.

Загалом цей законопроєкт викликав неабиякий резонанс серед представників багатьох галузей. Мають свою думку щодо деяких його аспектів і представники відновлюваної генерації. Сергій Качан, аналітик Української вітроенергетичної асоціації, спеціально для Mind розповів про головні перестороги сектора ВДЕ та зарубіжний досвід, на який варто біло б зважати.

Що не так із «зеленим» акцизом?

Історично, акцизний податок був спрямований на зменшення попиту на певний товар чи послугу, які чинять шкідливий вплив на здоров’я суспільства та екологію країни (наприклад, алкоголь, тютюн або виробництво електроенергії за рахунок використання вугілля чи ядерного палива). У такому випадку, введення такого податку на генерацію, яка не продукує викиди СО2, не шкодить довкіллю, не використовує дефіцитні природні ресурси, як вода, і декілька років поспіль «приводить» іноземне фінансування в країну є, як мінімум, нелогічним.

Такі дії не лише ставлять під питання подальші інвестиції в українську економіку загалом, але й загрожують позиванням інвесторів у ВДЕ проти України в міжнародних арбітражах.

Як може розгортатися ситуація далі?

Україна ратифікувала Договір до Енергетичної Хартії, який, серед іншого, захищає права та інтереси іноземних інвесторів. Останні, у разі порушення державою їхніх інвестиційних прав, можуть звертатись до міжнародного арбітражу, тобто суду.

«Зеленим» інвесторам вигідніше звернутись до міжнародного арбітражу, ніж до національного суду, оскільки це дає можливість уникнути розгляду спору судами країни з іншою правовою системою, ніж система, в якій функціонує компанія. В такому випадку, Україна, у разі міжнародних арбітражів, відповідатиме за міжнародним законодавством.

Тож варто звернутися до досвіду тих країн, проти яких у міжнародних арбітражах вже ведуться десятки справ за позовами інвесторів у ВДЕ.

Іспанія

Іспанський план розвитку ВДЕ від 2000 року передбачав підтримку розвитку ВДЕ за рахунок видачі державних позик, грантів, податкових пільг та «зеленого» тарифу – як і в Україні. Це стимулювало іноземних інвесторів вкладати десятки мільярдів євро у «зелену» енергетику країни, а національний ринок вважався одним з найвигідніших для подібного роду інвестицій.

Але глобальна фінансова криза 2008 року спричинила в Іспанії так званий «тарифний» дефіцит. Іспанський уряд, замість того, щоб шукати компромісні варіанти виходу з кризи у діалозі з інвесторами та усіма зацікавленими сторонами, в 2012-2013 роках в одноосібному порядку повністю змінив «правила гри» на енергетичному ринку.

Іспанія вчасно провела роботу над помилками і зараз, за даними Ernst & Young, входить до 10 найбільш привабливих світових ринків для інвестицій у ВДЕ. Але якою ціною це було досягнуто? За даними Global Arbitration Review, cтаном на 2020 рік проти Іспанії було подано більше 30 арбітражних позовів на загальну суму понад 7,5 млрд євро.

Чехія

В 2005 році уряд Чехії запровадив «зелений» тариф для стимулювання розвитку ВДЕ. Передбачалося, що його розмір щорічно переглядатиметься, але його скорочення не має перевищувати 5% на рік.

Однак 2010 року Чехія запровадила податок на прибуток від продажу електроенергії з ВДЕ, який, відповідно, скоротив прибутки інвесторів. Натомість Конституційний Суд країни не побачив у даних діях жодного порушення законодавства або попередніх домовленостей – і підтримав введення даного податку.

Італія

«Зелений» тариф, запроваджений 2003 року в Італії, став основою значного і швидкого розвитку ВДЕ в країні. З часом, італійський уряд також вирішив зменшити свої видатки на розвиток відновлюваної генерації за рахунок «корекції» прав інвесторів.

Спочатку – через обмеження державної підтримки нових об’єктів ВДЕ, а згодом запровадивши так зване Spalma incentivi. Це рішення передбачало значне скорочення розміру «зеленого» тарифу для сонячних електростанцій потужністю понад 200 кВт та терміну їх виплат.

Болгарія

У Болгарії також застосовувався «зелений» тариф, завдяки якому держава швидко досягла своїх національних цілей з розвитку ВДЕ. Але 2012 року національний регулятор прийняв рішення стягувати з об’єктів ВДЕ плату за приєднання до мережі, яка в багатьох інших державах надається «зеленій» генерації першочергово і на безоплатній основі.

Вражаючим у даній ситуації був навіть не той факт, що всі інші види генерації її не сплачували, а розмір: для вітроелектростанцій (ВЕС) плата за приєднання до мереж становила 10% від розміру їхнього «зеленого» тарифу, а для сонячних електростанцій (СЕС) – злежала від дати введення в експлуатацію, і в кінцевому випадку, могла сягати 39% їх фактичного прибутку.

Румунія

Досвід Румунії особливо цікавий в контексті подій і ситуації в Україні. Основою генерації електроенергії в обох країнах є теплова та атомна генерації. 2008 року за допомогою системи «зелених» сертифікатів в Румунії розпочався динамічний розвиток ВДЕ. Наприклад, станом на 2013 рік, постачальники електроенергії були зобов’язані мати не менше 14% «зеленої» електроенергії від загального об’єму поставленої електроенергії.

Для цього виробникам електроенергії з ВДЕ видавалися спеціальні сертифікати за кожну вироблену МВт·год, які вони могли продавати вищезазначеним постачальникам чи трейдерам. Уряд Румунії встановив різну кількість сертифікатів за кожну вироблену МВт·год в залежності від виду генерації: для гідроелектростанцій – три сертифікати; для ВЕС – два сертифікати, для СЕС- ність сертифікатів.

Такі вигідні умови призвели до справжнього буму розвитку галузі відновлюваної енергетики, яка залучала мільйони євро інвестицій в економіку країни. Однак, у 2012 році розпочалися значні законодавчі зміни в секторі енергетики,. Зокрема з 2014 року значно зменшувалася частка обов’язкової «зеленої» електроенергії для постачальників електроенергії, в кілька разів було знижено кількість «зелених» сертифікатів, які видавалися для виробників електроенергії.

У результаті, ціни на сертифікати, з яких інвестори отримували прибутки, обвалилися до мінімуму. Більше того, з 2016 року даний механізм підтримки взагалі скасований. Таким чином, ринок ВДЕ було фактично заморожено, й відтоді не введено в експлуатацію нових об’єктів генерації.

Які висновки можна зробити?

Безумовно, були поодинокі випадки, коли арбіраж ставав на бік держави, а не іноземних інвесторів. Наприклад, таке відбулося в результаті арбітражу Blusun ICSID проти Італії. В цій справі суд постановив, що Італія не порушила положення Енергетичної Хартії щодо законних очікувань інвесторів, адже вони не отримували жодних державних гарантій щодо незмінності національного нормативно-правового регулювання.

Можливо, саме на таке виключення з правил і розраховують українські можновладці. Проте український приклад відрізняється від італійського тим, що саме Уряд України підписав вищезазначений Меморандум з інвесторами в ВДЕ, одне із положень якого передбачає заборону вводити нові податки до кінця дії «зеленого» тарифу – тобто, до 2030 року – та змінювати законодавство, яке діяло на момент підписання Меморандуму. Таким чином, введенням акцизного податку у розмірі 3,2% може стати причиною для інвесторів звернутись до міжнародних арбітражів.

Окрім фінансової компенсації державою інвестиційних втрат інвесторам у разі їхньої перемоги, варто враховувати, що міжнародні арбітражі – це надзвичайно дороге «задоволення». Справи розглядаються далеко не один рік і протягом цього часу необхідний відповідний юридичний супровід обох сторін. Наприклад, за найвідоміший в нашій державі Стокгольмський арбітраж «Нафтогазу» проти «Газпрому», Україна, відповідно до даних Prozorro, сплатила 14 млн євро юридичній компанії з Норвегії. Більше того, як правило, у разі перемоги інвестора, держава також зобов’язана компенсувати його судові витрати.

Навіть вихід з Енергетичної Хартії не врятує Україну від позовів інвесторів, адже відповідно до Статті 47 цього документу, інвестори мають право позиватись до міжнародних арбітражів протягом 20 років з дати виходу держави з договору.

Автор: СЕРГІЙ КАЧАН,
аналітик Української вітроенергетичної асоціації

Джерело