Роль суду у виконавчому провадженні

Чи завершується правосуддя ухваленням судового рішення? Напевно, що ні, адже завданням судочинства є ефективний захист порушеного права, а тому вести мову про виконання цього завдання можна лише у випадку реального виконання судового акту.

Європейський суд з прав людини у справі «Горнсбі проти Греції» (Рішення ЄСПЛ від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece)), заява № 18357/91) зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова судового розгляду.

У справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» (Рішення ЄСПЛ від 28 липня 1999 року у справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), заява №22774/93) ЄСПЛ наголосив, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов’язкове для виконання судове рішення залишалося б невиконаним на шкоду одній зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 Європейської конвенції докладно описував би процедурні гарантії, що надаються сторонам цивільного судового процесу, у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним, і не передбачав би при цьому гарантій виконання судових рішень.

З огляду на це повноцінна судова реформа неможлива без ефективно діючої системи примусового виконання рішень, і навпаки, реформа виконавчого провадження багато в чому залежить від ефективного судового контролю, ставлення суду до стану виконання власних рішень.

Метою судового контролю відповідно до практики ЄСПЛ є:

• сприяння виконанню рішення й усунення перешкод при його виконанні;
• виконання рішення без зайвого формалізму;
• забезпечення прискорення виконання і компенсацій за його затримку;
• уникнення настільки, наскільки це можливо, створення нових перешкод при виконанні судового рішення, запобігання затягуванню процесу виконання.

У рекомендаціях, викладених у висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» (Висновок № 13 (2010) Консультативної ради європейських суддів щодо ролі суддів у виконанні судових рішень CCJE(2010)2 Final м. Страсбург, 19 листопада 2010 року) відмічається, що на заключному етапі саме суддя повинен вжити всіх можливих заходів, щоб забезпечити виконання рішення.

У рекомендаціях Rec (2003) 17 Комітету міністрів ради Європи державам-членам «Про примусове виконання» (Рекомендація Rec (2003) 17 Комітету міністрів ради Європи державам-членам щодо примусового виконання) йдеться про те, що держави мають створити механізм попередження випадків зловживання процедурою примусового виконання однією зі сторін, що не має розглядатися як перегляд справи.

Незважаючи на те, що виконання судових рішень і рішень органів (посадових осіб) покладено на державних і приватних виконавців, роль суду у виконавчому провадженні є багатогранною й важливою, адже у виконавчому процесі суд вирішує досить широке коло питань: розгляд заяв (подань) виконавця або сторін виконавчого провадження стосовно вирішення певних питань, які виникають у виконавчому провадженні і розгляд скарг на дії або бездіяльність виконавця.

Виконання забезпечувальної функції відбувається через санкціонування судом певних процесуальних виконавчих дій, вчинення яких, на думку законодавця, потребує встановлення додаткових гарантій законності і дотримання відповідних прав їх учасників (Изарова И.А., Кравцов С.А. Роль суда в исполнительном производстве: опыт Украины и дальнейшие тенденции развития // Вестник исполнительного производства, 2015, № 1, – с. 91–106.).

Контрольна функція суду у вузькому розумінні такого контролю полягає у розгляді скарг на дії або бездіяльність державних виконавців, у широкому ж значенні такий контроль має здійснюватися за виконанням судового рішення в цілому.

Так, статтею 129-1 Конституції України визначено, що контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Проте лише адміністративні суди наділені повноваженнями судового контролю саме за виконанням рішення. Так, Кодекс адміністративного судочинства України (ст.ст. 382 – 383) містить норми, за якими суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов’язати суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

За наслідками розгляду звіту суб’єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може накласти на керівника суб’єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Половина суми штрафу стягується на користь позивача, інша – до Державного бюджету України.

Крім того, позивач, на користь якого ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень – відповідачем на виконання такого рішення суду або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Норма щодо судового контролю запроваджена у Кодексі адміністративного судочинства у 2016 р. Це позитивно вплинуло на виконання судових рішень в адміністративних справах. Так, у 2019 році судовий контроль було використано у 2000 адміністративних справах, а близько 90 % рішень у цих справах виконано без залучення органів державної виконавчої служби.

Деякі науковці й експерти висловлюються на користь того, аби аналогічні норми з’явилися в цивільному (Жукевич І. В. Оптимізація виконання судових рішень у цивільних справах / І. В. Жукевич // Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія : Право. – 2016. – № 1. – С. 157-161. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nivif_2016_13_24) й господарському судочинстві, а в адміністративному процесі доцільно було б запровадити обов’язковий і безальтернативний для всіх адміністративних справ контроль за виконанням судових рішень у публічно-правових спорах, де відповідачами є суб’єкти владних повноважень.

Особлива роль у судовому контролі за виконанням рішень належить Верховному Суду, бо відповідно до Конституції України (ст. 125) і Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 36) Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України.

Крім здійснення правосуддя, Верховний Суд проводить узагальнення судової практики і забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку і спосіб, визначені процесуальним законом.

Рішення Верховного Суду є одним із засобів забезпечення сталості й єдності судової практики.

Як приклад спрямованості судового контролю саме на виконання рішення можна навести Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 28.05.2019 р. у справі №905/2458/16 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/82294154), в якій суд заначив наступне:

«Аналіз статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 1291 Конституції України у їх системному зв’язку, наведених юридичних позицій Конституційного Суду України дає підстави стверджувати, що обов’язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов’язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов’язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов’язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.

Одним із основних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення є закріплення у процесуальному законодавстві положень щодо здійснення судового контролю за виконанням судових рішень в справах та відповідні норми спрямовані на забезпечення виконання рішень суду.

З огляду на наведене, колегія суддів Касаційного господарського суду приходить до висновку, що принцип обов’язковості судового рішення та визначений процесуальним законодавством обов’язок суду із здійснення судового контролю за виконанням судового рішення зобов’язує суди, здійснюючи оцінку тих чи інших обставин, враховувати, чи сприяє вчинення будь-якої процесуальної дії (в тому числі судом) виконанню остаточного судового рішення чи, навпаки, перешкоджає такому виконанню.

При цьому слід акцентувати на тому, що виконання судового рішення є прямим обов’язком боржника (ч. 2 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження»).

Відтак за наявності будь-яких сумнівів з приводу правомірності чи неправомірності вчинення виконавцем певних дій останні підлягають оцінці з точки зору їх спрямованості на забезпечення виконання остаточного судового рішення».

Від себе додам, що, на мій погляд, судове оскарження дій виконавця та його наслідки не мають призводити до ситуації, коли боржник за рішенням, що набрало законної сили, зміг би ініціювати судовий процес, з якого він вийде переможцем настільки, що зможе не виконувати судове рішення або на невизначений час затягнути його виконання.

Також важливу роль відіграє судовий контроль щодо виконання судових рішень зобов’язального характеру. Слід вказати, що така категорія рішень є найбільш проблемною.

Так, у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, і рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника – фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (1700 грн), на посадових осіб – 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (3400 грн), на боржника – юридичну особу – 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (5100 грн) та встановлює новий строк виконання (ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження»).

У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі. На жаль, такі штрафи через їх незначний розмір фактично є недієвими, а кримінальні правопорушення за ознаками статті 382 Кримінального кодексу України, правоохоронці розслідують досить інертно, тому вироків у таких справах дуже мізерна кількість.

Виходом було б запровадження альтернативного способу виконання та/або «монетизації» зобов’язального або немайнового рішення, що сприяло б його виконанню, а також введення у вітчизняне законодавство астренту (від французького «l’astreinte» – примус) у немайнових спорах. Наприклад, у Франції, якщо судове рішення немайнового характеру не виконується, суд стягує з відповідача штраф – певну суму за кожен день невиконання такого рішення. Сплачується астрент на користь стягувача. Щоденний астрент став би для боржника більш вагомим і переконливим аргументом, аніж розмір штрафу, передбачений чинною редакцію Закону України «Про виконавче провадження», який можна накласти лише двічі.

У разі, якщо рішення, за якими боржник зобов’язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, може бути виконане без участі боржника, виконавець має вживати всіх необхідних заходів примусового його виконання, передбачених Законом, що відбувається, на жаль, не завжди.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що виконавець має докласти всіх зусиль задля виконання рішення зобов’язального характеру.

Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у Постанові від 30.08.2018 р. по справі № 916/4106/14 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/76156163) зазначив, що та обставина, що саме боржник відповідно до вказаного судового рішення зобов’язаний вчинити певні дії, не свідчить про те, що у разі невиконання цього рішення саме боржником воно не може бути виконане без його участі відповідно до абзацу 2 частини 3 статті 63 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки хоч і зобов’язує саме боржника вчинити ці дії, однак не є нерозривно пов’язаним з особою Боржника і не унеможливлює виконання цього рішення без його участі шляхом вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання, враховуючи встановлені судами обставини невиконання його у добровільному порядку і вчинення перешкод в його виконанні.

У Постанові від 04.12.2019 р. по справі № 552/3995/17 Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказано, що «враховуючи те, що завданням виконавчого провадження є, зокрема, примусове виконання рішень суду у разі невиконання їх у добровільному порядку, аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що під час примусового виконання судового рішення, що набрало законної сили і є обов’язковим до виконання на всій території України, державний виконавець зобов’язаний вжити усіх заходів примусового характеру, у тому числі застосувати засоби впливу на боржника. Такі повноваження надані йому саме з метою забезпечення безумовного виконання судового рішення, а застосування заходів відповідальності за невиконання вимог державного виконавця не звільняє боржника від виконання основного зобов’язання – виконати вимоги виконавчого документа».

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у Постанові від 16.12.2020 року у справі № 442/2633/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/93879587), залишаючи в силі рішення судів першої та апеляційної інстанції, які визнали законними дії приватного виконавця щодо стягнення з боржника грошових коштів при виконанні рішення, яке зобов’язувало боржника їх повернути, зазначив наступне: «Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про залишення без задоволення скарги ОСОБА-1 через підстави тривалого невиконання боржником рішення суду, встановлення альтернативного способу виконання зобов’язання боржника перед стягувачем, можливості виконання судового рішення без участі боржника шляхом примусового стягнення відповідної суми коштів та достатності повноважень при- ватного виконавця для прийняття ним оскаржуваних постанов, винесених ним в межах Закону № 1404-VIII. Виконавчий лист № 2–1328/10, на підставі якого приватним виконавцем відкрито виконавче провадження та винесено оскаржувані постанови, відображає резолютивну частину судового рішення, прийнятого за результати розгляду судом позову стягувача ОСОБА-2, яка самостійно визначила предмет своїх позовних вимог саме таким чином. У виконавчому листі № 2–1328/10 вказано, що суд вирішив (постановив) зобов’язати ОСОБА-1 сплатити ОСОБА-2 грошову компенсацію в сумі 60 тисяч доларів США (або еквівалентну суму у гривнях по курсу НБУ на момент купівлі квартири) протягом року, тобто до 01.05.2011 р., сплачуючи щоквартально по 15 тисяч доларів США, або в цей ж термін зобов’язується купити їй квартиру загальною площею не менше 60,00 кв. м, при умові, якщо позивач не буде заперечувати на укладення договору купівлі-продажу квартири, яку запропонує відповідач.

Отже, виконавчий лист містить зобов’язання ОСОБА-1 як щодо сплати грошової компенсації, так і щодо зобов’язання купити квартиру (якщо позивач не буде заперечувати), тобто встановлює альтернативні способи виконання зобов’язання боржника перед стягувачем, кожний з яких може бути реалізований та йому буде відповідати свій комплекс виконавчих дій.

Рішення немайнового характеру – це рішення, за яким боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Водночас конструкція статті 63 Закону № 1404-VIII передбачає можливість виконання такого рішення без участі боржника. Оскільки боржником добровільно не виконується зобов’язання щодо сплати грошової компенсації, то необхідна сума може бути стягнута із ОСОБА_1 в примусовому порядку, що свідчить про те, що виконання судового рішення є можливим без участі боржника (шляхом звернення стягнення на належні йому майно та кошти в банківських установах). З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги про те, що прийняте судом рішення відноситься до тих, що не можуть бути виконані без особистої участі боржника, і приватним виконавцем було порушено норми Закону № 1404-VIII при прийнятті оскаржуваних постанов, не є спроможними».

Слід вказати, що не всі судові рішення (ухвали) судів першої інстанції щодо скарг на дії чи бездіяльність приватних або державних виконавців, переглянуті в апеляційному порядку, можуть бути оскаржені до Верховного Суду. І Цивільний процесуальний кодекс України, і Господарський процесуальний кодекс України, і Кодекс адміністративного судочинства України містять певні касаційні процесуальні фільтри.

Разом із тим у деяких країнах рішення суду першої інстанції за скаргою на дії виконавця взагалі не підлягає апеляційному оскарженню або ж останньою інстанцією в таких справах є апеляція. Чи потрібно екстраполювати такий досвід у вітчизняне законодавство, питання дискусійне, оскільки в такому випадку навряд чи можна буде розраховувати на єдність судової практики.

Варто зауважити, що оскарження дій виконавця, здебільшого, не приводить до необґрунтованого зупинення виконавчого провадження, з огляду на те, що в господарському і цивільному процесі розгляд скарг на дії виконавців здійснюється не у позовному провадженні, і відповідно, не можуть бути застосовані й заходи забезпечення позову у ви гляді зупинення виконавчого провадження.

У той же час іноді можна спостерігати, коли суди виконують у виконавчому провадженні і деструктивну роль, безпідставно зупиняючи виконання власного рішення, або навіть виконання рішення іншого суду.

Можна спостерігати, як процесуальні кодекси постійно доповнюються нормами про те, у який спосіб забезпечення позову судом не допускається. Проте у процесуальному законодавстві немає прямої норми про заборону забезпечення позову шляхом зупинення виконання рішення іншого суду, яке набуло законної сили, хоча спроби внесення таких змін були (Законопроєкт «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо обмежень при забезпеченні позову» реєстр. № 9248 від 5 жовтня 2011 року).

Проти згаданого законопроєкту тоді висловився Верховний Суд України, зазначивши, що дії суду щодо заборони виконання судових рішень, які набрали чинності, є завідомо протиправними, правомірне зупинення виконання рішення, що набрало законної сили, може бути здійснене тільки шляхом оскарження його в порядку, передбаченому законами України, а тому, на думку ВСУ, запропоновані законопроєктом зміни є зайвими, оскільки дублюють існуючі вимоги Конституції України, а також норми процесуального законодавства щодо порядку перегляду судових рішень та обов’язкового їх виконання.

Разом із тим такі випадки іноді все ж трапляються.

Також можна спостерігати, коли процес санкціонування певних дій виконавця судом, який за задумом законодавця має бути виключно формальним, чомусь перетворюється на змагальний. Причому змагатися виконавцю доводиться не з боржником, а саме з судом. Тому, на моє переконання, все ж таки слід залишити існуючу в Україні модель участі ВС у таких справах, яка з огляду на «касаційні фільтри» не перевантажує найвищу судову інстанцію, проте дозволяє ВС формувати єдину судову практику.

На наше переконання, процес виконання має бути достатньо гнучким, аби суб’єкт примусового виконання мав достатній рівень автономії.

Так, рішення про відстрочення або розстрочення виконання судового рішення, зміну способу і порядку виконання судового рішення, за згодою стягувача та боржника, тобто за відсутністю спору з цього питання, міг би приймати безпосередньо виконавець, а не суд.

Можливо, потрібно звузити або чітко визначити перелік дій (рішень) виконавця, які можуть бути оскаржені, а також змінити порядок подання скарг на дії виконавця.

Наприклад, у Литовській Республіці існує обов’язкове досудове врегулювання спору за скаргою на дії або бездіяльність виконавця. Особа, яка подає скаргу, зобов’язана спочатку подати її приватному виконавцю, який повинен розглянути її протягом п’яти робочих днів. Якщо він знаходить її обґрунтованою і задовольняє, спір вважається вирішеним. У разі, якщо для задоволення скарги приватний виконавець не вбачає підстав, він самостійно направляє її до суду для подальшого розгляду, причому направляє її разом зі своїми запереченнями.

Підсумовуючи, зазначу, що на сьогодні судовий контроль за виконанням рішення здійснюється судом здебільшого за виконавцем, а не за виконанням рішенням в цілому, а тому такий контроль потребує змін.

Вважаю, що судовий контроль має бути спрямований перш за все на боржника, який має можливість, але відмовляється виконати судове рішення.

Наприклад, Кодексом з виконавчого провадження Естонської Республіки (стаття 62) передбачено, що у разі, якщо боржник без поважної причини не надає судовому виконавцю перелік свого майна, то суд може застосувати до нього привід до суду і в разі необхідності арешт на строк до 30 днів. Боржник звільняється з-під арешту, якщо він надасть такий перелік.

Існують проблеми у виконавчому провадженні, які неможна вирішити судовим контролем. Йдеться про випадки, коли боржник взагалі не має ані коштів, ані майна. У цьому разі слід застосувати процедуру банкрутства до такої особи, яка також здійснюється під контролем суду. Крім того, є також певні причини ускладнення виконання судових рішень, зокрема, соціально-економічна ситуація у країні. Економічний стан держави не завжди дозволяє своєчасно виконати рішення щодо перерахунку і виплати пенсій, надання пільг громадянам. Проте в цьому випадку мова йде вже про відповідальність держави як боржника, а також про усунення першопричин, які заважають державі вчасно сплачувати свої борги.

Не повною мірою вирішеним залишається питання судового контролю за виконанням рішень іншими органами, які не є органами примусового виконання. Так, відповідно до статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» у випадках, передбачених законом, рішення про стягнення коштів із державних органів, державного й місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Таким чином, підходи до судового контролю потребують змін, аби він став дійсно ефективним механізмом повного і своєчасного виконання судових рішень.

Андрій Авторгов, приватний виконавець, кандидат юридичних наук