Фраудаторність – новий тренд захисту порушених прав кредиторів у процедурах банкрутства

Завдяки справі про банкрутство ПрАТ «Геркулес» маємо чіткі ознаки та алгоритм визнання фраудаторним будь-якого правочину, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин

Процес досягнення однієї з основних цілей процедур банкрутства – максимально можливого та справедливого задоволення вимог кредиторів – останнім часом збагачується все новими і новими інструментами. Конкретика, якої бракує у законодавстві, продовжує активно створюватися судовою практикою Верховного суду.

Вже нікого не здивуєш застосуванням правових позицій ВС стосовно покладення субсидіарної відповідальності на власників та менеджмент банкрута з метою збільшення ліквідаційної маси, відновлення порушених прав кредиторів і погашення їх вимог. Суд вже не затвердить остаточний звіт ліквідатора без дослідження цього питання. Така ж доля чекає на ще один інструмент наповнення ліквідаційної маси, який для наприкінці минулого року був ретельно розписаний Судовою палатою з розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного суду. Йдеться про Постанову судової палати КГС ВС від 24.11.21 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19), де визначені ознаки фраудаторних правочинів – улюбленого способу боржників сховатися від сплати боргів.

Виникнення нових правових позицій спричинив розгляд позовних вимог АТ «Банк Кредит Дніпро», в межах справи про банкрутство ПрАТ «Геркулес», у якому кредитор запідозрив боржника у вчиненні низки правочинів щодо відчуження свого нерухомого майна виключно з метою уникнення майнової відповідальності перед кредиторами.

Визнанню недійсними правочинів боржника присвячена стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства. Проте, звертає увагу судова палата, КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми Цивільного кодексу України, зокрема, щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ГК України.

Відповідно до ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

• пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;
• наявність підстав для оспорення правочину;
• встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Судді ВС підкреслили, що кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, у межах справи про банкрутство і таке звернення є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених прав кредиторів та боржника.

Більше того, судова палата вважає, що подання заяв про визнання недійсними правочинів боржника в разі встановлення арбітражним керуючим наявності фраудаторних правочинів боржника, вчинених у підозрілий період, – це обов`язок арбітражного керуючого, який спрямований на виявлення та повернення майна боржника у справі про банкрутство, та свідченням безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі. У випадку відсутності підстав для ствердження, що правочини боржника, укладені у підозрілий період, є фраудаторними, ліквідатор зазначає про таку відсутність у своєму остаточному звіті. Невиконання зазначеного обов`язку є підставою для відмови господарським судом у затвердженні звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу, що узгоджується з положеннями частини четвертої статті 65 КУзПБ.

Загалом, правочин – це дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна тощо), яка характеризується такими ознаками:

• це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;
• це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;
• спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета.

Стаття 13 ЦК України встановлює, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. Отже, можна стверджувати, що учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У зв`язку з цим слід дійти висновку, що межею реалізації принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання правом.

Таким чином, робить висновок судова палата, договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Фраудаторними правочинами в юридичній науці та в останні роки в українській судовій практиці називають договори, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору. Цей термін походить від англ. «fraud» – шахрайство, підроблення, афера.

Судова палата вважає за необхідне розмежовувати кваліфікацію фіктивних та фраудаторних правочинів.

Фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, в свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня можливість передачі майна, restitutio in integrum виключається юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулася, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому норма статті 234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. В свою чергу, правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (ч. 3 ст. 234 ЦК України).

Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм. Фраудаторні угоди – це угоди, що завдали шкоди боржнику. Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Судді ВС виділили такі критерії:

• момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі);
• контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи);
• щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова).

Судова палата також звертає увагу на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі №904/7905/16: «Поручитель, який став солідарним боржником у зв`язку з невиконанням позичальником свого обов`язку у кредитному зобов`язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані, із зменшенням його платоспроможності), після виникнення у нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора».

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.

Підсумовуючи наведене, слід дійти висновків про те, що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 КУзПБ на підставі пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі статті 234 ЦК України.

Автор: Андрій Спектор, адвокат, “Лабораторія банкрутства” (LB)