Керовані банкрутства, фіктивні кредитори та добросовісність: про що ще говорили під час другої сесії IV Форуму НААКУ

22 травня 2026 року у Києві відбувся IV Національний форум Національної асоціації арбітражних керуючих України «Банкрутство та реструктуризація в Україні. Європейський вимір». Раніше ми вже розповідали про ключові акценти другої сесії форуму, присвячені максимально прикладним питанням, з якими арбітражні керуючі, кредитори, банки та суди стикаються безпосередньо у процедурах неплатоспроможності.

Далі ж розповімо про те, як виявляти заінтересованих кредиторів, які можуть впливати на хід процедури в інтересах боржника; і які європейські підходи можуть бути корисними для подальшого розвитку української системи банкрутства. Ці теми розкрили керівник проєктів Департаменту правового стягнення та судових справ АТ «Укрексімбанк» Дмитро Мельник, член Дисциплінарної комісії арбітражних керуючих Денис Ткаченко, а також міжнародний експерт Проєкту ЄС «Право-Justice», арбітражний керуючий і адвокат Арне Енгельс, який долучився до форуму онлайн.

Позбавлення голосу заінтересованого кредитора — це не покарання, а запобіжник від керованого банкрутства

Представник банківської спільноти Дмитро Мельник присвятив свій виступ темі позбавлення права вирішального голосу заінтересованих кредиторів як нового механізму захисту від зловживань у процедурах банкрутства. Спікер одразу окреслив загальний контекст: у процесі гармонізації українського законодавства із законодавством Європейського Союзу вже відбулися певні зміни, однак вони поки що залишаються фрагментарними і не повною мірою відображають принципи, закладені у відповідних європейських директивах та регламентах. Водночас сам напрям, пов’язаний із обмеженням впливу заінтересованих кредиторів на процедуру, на його думку, є правильним і відповідає європейській логіці регулювання неплатоспроможності.

Дмитро Мельник наголосив, що позбавлення права голосу заінтересованого кредитора не варто сприймати як санкцію чи покарання. За своєю природою це інструмент забезпечення балансу інтересів сторін і запобіжник проти конфлікту інтересів, адже пов’язана з боржником особа може голосувати не об’єктивно, а в інтересах самого боржника або групи осіб, яка фактично контролює процедуру. Саме тому, за словами спікера, такий механізм має запобігти ситуаціям, коли формально визнаний кредитор фактично стає інструментом боржника для уникнення відповідальності, блокування рішень незалежних кредиторів або перетворення процедури банкрутства на керований процес невиконання боргових зобов’язань.

Окремо доповідач звернув увагу, що законодавчі зміни самі по собі не вирішують проблему, якщо навколо них не формується послідовна судова практика. За його словами, нині вже є приклади, коли суди по-різному застосовують нові положення, а іноді надто формально підходять до визначення заінтересованості кредитора. Це створює ризик, що сама ідея законодавчих змін буде нівельована на практиці.

Одним із ключових питань є так звана «відкрита» категорія заінтересованих осіб, визначена як «інші особи, стосовно яких наявні обґрунтовані підстави вважати їх заінтересованими». Дмитро Мельник підкреслив, що йдеться не лише про очевидних учасників, акціонерів чи посадових осіб боржника. У певних ситуаціях заінтересованою може бути визнана будь-яка особа, якщо сукупність обставин свідчить про її реальний зв’язок із боржником, вплив на нього або узгодженість поведінки. У цьому контексті він звернувся до актуальної практики Верховного Суду, яка поступово формує підхід до розуміння цієї відкритої категорії. Зокрема, в якості прикладу було наведено постанову Верховного Суду від 16 січня 2025 року у справі №910/944/23, де Суд фактично виокремив третю групу заінтересованих осіб — «інших осіб, щодо яких наявні обґрунтовані підстави вважати їх заінтересованими». Також було згадано постанову Верховного Суду від 19 лютого 2026 року у справі №917/339/25, у якій цей підхід отримав подальше підтвердження.

Окрему увагу під час виступу було приділено проблемі ідентифікації кінцевого бенефіціарного власника та непрямого впливу. На думку пана Мельника, один із ризиків сучасної практики полягає в тому, що суди іноді обмежуються виключно даними Єдиного державного реєстру. Якщо особа формально не зазначена у реєстрі як учасник чи бенефіціар, це помилково може сприйматися як доказ відсутності зв’язку з боржником. Дмитро Мельник назвав такий підхід надто вузьким. У реальному бізнес-середовищі вплив часто приховується через складні корпоративні структури, номінальних учасників, новостворені компанії або іноземні юрисдикції. Тому відсутність формального прямого контролю не означає відсутності непрямого вирішального впливу. У цьому контексті було згадано про постанову Верховного Суду від 5 лютого 2026 року у справі №924/232/22, де Суд звернув увагу, що особа, яка намагається спростувати статус заінтересованої щодо боржника, має надати докази відсутності як прямого, так і непрямого вирішального впливу.

Найбільш практичною частиною виступу представника банку став блок про інструменти, які можуть використовувати арбітражні керуючі та кредитори для виявлення прихованої заінтересованості. Дмитро Мельник наголосив, що для цього не завжди потрібні значні ресурси чи спеціальні технічні можливості. Багато важливої інформації можна отримати через відкриті джерела, реєстри та уважний аналіз поведінки учасників процедури.

1. Першим таким інструментом він назвав аналіз обставин набуття права вимоги. У практиці банкрутства саме цей етап часто дозволяє виявити прихований вплив або фінансовий контроль кредитора з боку боржника чи пов’язаних із ним структур. Особливу увагу, за словами спікера, слід приділяти всьому ланцюгу фінансування придбання права вимоги: хто фактично оплатив придбання боргу, з яких джерел походили кошти, чи мав кредитор реальні економічні можливості для такої операції, чи не з’явився він у процедурі лише як технічний учасник. Окремим сигналом ризику можуть бути новостворені компанії, компанії без господарської історії або підприємства з «нульовими» балансами, які раптово набувають значний обсяг вимог до боржника. Формально така компанія може виглядати незалежним кредитором, але економічна логіка її появи у справі може свідчити про інше.
2. Другим важливим напрямом Дмитро Мельник назвав відкриті дані та OSINT-пошук. Аналіз відкритих джерел дозволяє виявити неочевидні зв’язки власників, керівників, представників, адрес, телефонів, електронних поштових скриньок, публічних згадок, участі у спільних проєктах або торгах. Іноді саме такі дрібні збіги формують картину фактичної пов’язаності, яку неможливо побачити лише через формальні реєстраційні документи.
3. Серед спеціалізованих ресурсів спікер окремо назвав Prozorro, СЕТАМ та OpenCorporates. Їх використання дозволяє перевіряти участь компаній у спільних закупівлях, торгах, продажах активів, виявляти повторювані зв’язки між учасниками, представниками чи бенефіціарами, а також досліджувати корпоративні структури та іноземні ланцюги володіння. У справах, де присутній транскордонний елемент, такі ресурси можуть бути особливо корисними.
4. Ще одним важливим інструментом є іноземні торговельні та комерційні реєстри, зокрема Companies House, Cyprus Registrar of Companies та аналогічні бази інших юрисдикцій. Дмитро Мельник звернув увагу, що складні структури власності часто будуються саме через іноземні компанії, тому без аналізу таких реєстрів неможливо повноцінно оцінити реальний контроль над боржником або кредитором.
5. Також, за словами спікера, ознаками пов’язаності можуть бути спільні домени, однакові поштові клієнти, використання одних і тих самих IP-адрес, спільне адміністрування сайтів, подання звітності або управління рахунками з одного технічного середовища. Такі цифрові сліди можуть вказувати на існування єдиного адміністративного центру, навіть якщо юридично компанії подані як незалежні.
6. Не менш важливими можуть бути соціальні мережі та реєстри декларацій. Через них можна встановити спільний персонал, колишніх працівників, родинні чи ділові зв’язки, спільні поїздки, участь в одних і тих самих бізнес-проєктах або фактичну належність кількох компаній до однієї групи. Такі дані самі по собі не завжди є прямим доказом, але в сукупності з іншими обставинами можуть мати суттєве значення.
7. Окремо Дмитро Мельник звернув увагу на аналіз документів. Іноді на пов’язаність учасників можуть вказувати однакові шаблони, ідентичні помилки, створення документів одними й тими самими користувачами, на одному комп’ютерному обладнанні або з використанням однакових технічних параметрів файлів. У процедурі банкрутства, де багато залежить від документального підтвердження вимог та процесуальної поведінки сторін, такі деталі можуть допомогти виявити координованість дій.
8. Ще одним джерелом доказової інформації можуть бути архівні версії веб-сайтів. За словами спікера, старі публікації нерідко містять згадки, де компанії самі ототожнювали себе як групу, партнерів або пов’язані структури. Згодом такі згадки можуть бути видалені, але архівні копії сайтів дозволяють відновити цю інформацію та використати її для обґрунтування позиції у справі.
9. Нарешті, важливим інструментом залишається Єдиний державний реєстр судових рішень. Аналіз судових справ може показати спільних представників, синхронну процесуальну поведінку, однакові правові позиції, повторювані моделі захисту або інші ознаки ведення спільної господарської діяльності. Для арбітражного керуючого це може бути одним із способів побачити зв’язки, які не відображені у корпоративних реєстрах.

Дмитро Мельник підкреслив, що більшість таких доказів є опосередкованими, і питання їх врахування судом завжди має вирішуватися з урахуванням конкретних обставин справи. Але головний висновок, на якому він наполягав, полягає в іншому: ці обставини обов’язково треба досліджувати. Формальний підхід до кредитора, який потенційно може бути пов’язаний із боржником, створює ризик втрати контролю над процедурою та перетворення банкрутства на інструмент самого боржника.

У фінальній частині виступу Д.Мельник порівняв український підхід із європейськими стандартами. Він звернув увагу, що європейське право ширше дивиться на пов’язаних осіб і конфлікт інтересів. Зокрема, відповідні директиви ЄС не обмежують цю проблематику лише позбавленням права голосу, а передбачають ширший режим підвищеного контролю за особами, які мають доступ до непублічної інформації про боржника, можуть впливати на його діяльність або перебувають у конфлікті інтересів. Натомість український Кодекс України з процедур банкрутства поки що використовує значно вужчу модель: позбавлення заінтересованого кредитора права голосу та можливість визнання недійсними правочинів, вчинених між таким кредитором і боржником. Саме тому, на думку спікера, ефективність цього інструменту залежатиме не лише від тексту закону, а й від того, як суди, арбітражні керуючі та кредитори наповнять його реальним змістом на практиці.

Сучасне банкрутство — це вже не процедура ліквідації, а перевірка добросовісності всіх учасників

Член Дисциплінарної комісії арбітражних керуючих Денис Ткаченко у своїй доповіді запропонував подивитися на інститут банкрутства значно ширше, ніж просто на сукупність процесуальних механізмів чи спосіб ліквідації проблемного бізнесу. Його виступ був присвячений темі «Інститут банкрутства крізь призму добросовісності» і фактично став спробою пояснити, як саме через категорію добросовісності сьогодні трансформується вся філософія процедур неплатоспроможності в Україні.

На початку виступу Денис Ткаченко зауважив, що свідомо відійшов від своєї традиційної тематики дисциплінарної відповідальності арбітражних керуючих, оскільки питання добросовісності сьогодні значно ширше за окремі дисциплінарні процедури. За його словами, сучасне банкрутство дедалі більше перетворюється на механізм перевірки реального економічного змісту дій усіх учасників процесу — боржника, кредиторів, менеджменту, власників та навіть самих арбітражних керуючих.

Спікер звернув увагу, що українське законодавство та судова практика у сфері банкрутства вже кілька років перебувають у стані постійної трансформації. Якщо раніше процедура банкрутства часто сприймалася виключно як механізм ліквідації підприємства, то Кодекс України з процедур банкрутства закладав зовсім іншу логіку — баланс інтересів боржника, кредиторів та держави. Водночас разом із розвитком інституту неплатоспроможності виникли і нові форми зловживань, які використовують банкрутство як інструмент прихованих корпоративних чи процесуальних маніпуляцій.

Одним із ключових акцентів виступу стала ідея про те, що суд більше не може обмежуватися виключно формальною перевіркою документів. Денис Ткаченко назвав принцип добросовісності своєрідним «фільтром правосуддя». За його словами, сьогодні суд має оцінювати не лише форму правочину чи наявність первинних документів, а й економічну сутність операції, реальну поведінку сторін та їхню справжню мету. Саме тому, як зазначив спікер, недостатньо просто показати договір чи акт — необхідно довести реальність господарської операції та логіку поведінки її учасників.

У презентації ця ідея була окремо винесена як концепція переходу від «форми» до «змісту» та «мети» правочину. Судовий контроль, на думку Дениса Ткаченка, дедалі більше концентрується саме на економічному змісті дій сторін, а не на формальному документальному оформленні.

Окремо спікер зупинився на проблематиці банкрутств в умовах воєнного стану. Він визнав, що значна кількість українських підприємств дійсно втратила ліквідність через бойові дії, руйнування логістики, втрату ринків та загальну економічну нестабільність. Водночас війна, за його словами, інколи використовується як прикриття для штучного банкрутства, приховування активів, створення фіктивних боргів або умисного доведення компанії до неплатоспроможності. Саме тому сьогодні надзвичайно важливо відокремлювати реальну кризу бізнесу від маніпуляції процедурою банкрутства.

Денис Ткаченко запропонував власну класифікацію типових зловживань у процедурах банкрутства, поділивши їх на три великі групи.

1. Перша — це зловживання з боку кредиторів, зокрема створення фіктивної кредиторської заборгованості або так званих «дружніх кредиторів».
2. Друга група — маніпуляції з активами: виведення майна, переоформлення активів на пов’язаних осіб або блокування реалізації майна.
3. Третя група — процесуальні зловживання, пов’язані із затягуванням процедур, численними безпідставними оскарженнями та використанням процесуальних механізмів для контролю над активами.

Особливий інтерес у залі викликав практичний приклад, який Денис Ткаченко назвав новою-старою формою корпоративного рейдерства через процедуру банкрутства. Він розповів про ситуацію, коли наприкінці робочого тижня в юридичної особи фактично одночасно були змінені адреса, директор, засновники та бенефіціари, а вже майже одразу після цього за новою адресою була подана заява про відкриття провадження у справі про банкрутство. При цьому йшлося про компанію, яка сама була найбільшим кредитором в іншій процедурі банкрутства та мала вирішальний вплив у комітеті кредиторів. Фактично, за словами спікера, таким чином намагалися «рейдернути» саму процедуру банкрутства через захоплення контролю над ключовим кредитором. Денис Ткаченко окремо звернув увагу, що Міністерство юстиції тоді оперативно скасувало відповідні реєстраційні дії, однак проблема полягала в іншому — заява про відкриття провадження у справі про банкрутство вже була подана. І хоча суд першої інстанції попри повідомлення про рейдерство таки відкрив провадження, апеляційний суд згодом розібрався в ситуації. Саме тому спікер порадив бізнесу та юристам, які супроводжують компанії, фактично в режимі «24/7» моніторити відомості ЄДР щодо своїх підприємств.

Окремий блок виступу був присвячений фіктивній кредиторській заборгованості, яку Денис Ткаченко назвав одним із найнебезпечніших інструментів маніпуляції у процедурах банкрутства. За його словами, мета таких боргів полягає не у реальному стягненні коштів, а у встановленні контролю над комітетом кредиторів та впливі на процедуру загалом, включно з вибором арбітражного керуючого. Серед типових ознак фіктивних вимог він назвав відсутність реальних фінансових можливостей у кредитора, нетипові умови договорів, укладених напередодні банкрутства, а також тривалу бездіяльність щодо стягнення боргу. У відповідь на такі виклики, за словами спікера, судова практика дедалі активніше використовує доктрину «переваги суті над формою». Її суть полягає в тому, що суд повинен оцінювати не лише формальне існування первинних документів, а й реальність господарської операції та її економічну мету. Денис Ткаченко назвав цю доктрину одним із ключових механізмів боротьби з фіктивними банкрутствами та штучним контролем над процедурами.

Важливою частиною виступу стала концепція «стрес-тесту добросовісності боржника». Спікер пояснив, що йдеться не лише про фінансовий аналіз підприємства, а про комплексну перевірку поведінки менеджменту та реальних намірів щодо збереження бізнесу. Серед ключових питань такого тесту він назвав перевірку того, чи дійсно боржник втратив ліквідність через об’єктивні фактори, чи вживалися реальні заходи для відновлення платоспроможності, чи не відчужувалися активи без економічної логіки та чи не створювалася штучна кредиторська заборгованість перед банкрутством.

Також Денис Ткаченко навів перелік так званих «red flags» — індикаторів ризику перед банкрутством. Серед них: масове відчуження активів, різка зміна керівництва або бенефіціарів напередодні процедури, неприродне накопичення боргів, транзитні фінансові операції без економічної логіки, відсутність первинної документації та пасивність боржника щодо сумнівних вимог кредиторів.

Ще одним цікавим інструментом, про який говорив Д.Ткаченко, став так званий «опонент-тест». Його головне питання Денис Ткаченко сформулював дуже просто: чи поводилися б сторони так само, якби вони були реально незалежними одна від одної. Саме через цей тест, за його словами, можна виявити імітацію спору або узгоджену поведінку між боржником та кредитором.

У цьому контексті спікер навів ознаки «театральної постановки» у суді: процесуальна пасивність боржника щодо сумнівних вимог, синхронність дій сторін, одночасне подання документів, відсутність реального конфлікту інтересів та небажання кредиторів оскаржувати очевидно збиткові правочини. Формально такий процес може виглядати законним, однак фактично всі його учасники можуть діяти за єдиним сценарієм.

Окремо доповідач звернув увагу на явище «процесуального тероризму» у банкрутстві. Йдеться про ситуації, коли процесуальні права використовуються не для захисту інтересів, а для затягування процедури та збереження контролю над активами. Це проявляється у безкінечних клопотаннях, відводах суддів, блокуванні продажу майна та оскарженні навіть технічних дій арбітражного керуючого. При цьому ключова роль у протидії таким практикам, на думку спікера, належить саме судам.

У фінальній частині виступу Д.Ткаченко окремо зупинився на ролі арбітражного керуючого. Він наголосив, що сьогодні арбітражний керуючий — це вже не технічний виконавець рішень суду, а центральна фігура забезпечення балансу інтересів у процедурі банкрутства. Саме тому, за його словами, незалежність арбітражного керуючого, відсутність конфлікту інтересів та економічна обґрунтованість його дій стають ключовими факторами якості всієї процедури. Завершуючи виступ, член ДК підкреслив, що сучасне банкрутство — це вже не просто набір процесуальних механізмів, а перевірка добросовісності всіх учасників справи.

Добросовісність сьогодні перестала бути декларацією і перетворилася на практичний стандарт поведінки, без якого процедура банкрутства втрачає свою ефективність і довіру.

Українське банкрутство має знайти баланс між воєнною економікою та європейськими правилами

На завершення другої сесії IV Форуму НААКУ виступив німецький юрист Арне Енгельс — адвокат у сфері банківського права, реструктуризації та неплатоспроможності, який співпрацює з міжнародними проєктами Pravo-Justice та JSSIP. Його презентація була присвячена темі «Законодавство про неплатоспроможність на шляху до ЄС: пошук балансу між реаліями воєнного часу та європейською інтеграцією».

Фактично виступ Арне Енгельса став спробою подивитися на українську систему банкрутства не лише крізь призму окремих процесуальних проблем, а як на частину великої трансформації, яку Україна проходить одночасно у двох напрямах — в умовах повномасштабної війни та в процесі адаптації до європейського правового простору. Одним із центральних меседжів виступу стала теза про «подвійну необхідність». На одному з ключових слайдів презентації ця ідея була символічно проілюстрована двома образами — дорогою як символом руху до ЄС та зруйнованим воєнним ландшафтом як нагадуванням про реалії війни.

Арне Енгельс наголосив, що європейська інтеграція у сфері неплатоспроможності — це не лише технічне переписування норм чи формальне виконання вимог Брюсселя. Йдеться про побудову системи, здатної одночасно забезпечити стабільність фінансового ринку, довіру кредиторів та збереження економічно важливих підприємств у надзвичайних умовах війни.

Окремо спікер звернув увагу на те, що Європейський Союз уже фактично формує єдину архітектуру законодавства про неплатоспроможність. У презентації він назвав три ключові документи, які визначають цей процес. Перший — Регламент ЄС 2015/848 про процедури неплатоспроможності, де ключовим елементом виступає концепція COMI — центру основних інтересів боржника. Другий — Директива ЄС 2019/1023 про превентивну реструктуризацію, яку спікер коротко охарактеризував фразою «ліквідність — це все». І третій — нова Директива ЄС 2026/799 щодо гармонізації окремих аспектів законодавства про неплатоспроможність, яка, за словами Арне Енгельса, фактично спрямована на формування єдиного правового простору у цій сфері.

При цьому німецький експерт підкреслив, що сама логіка європейського права у сфері банкрутства поступово зміщується від формального підходу до аналізу економічної сутності процесів та реальної добросовісності учасників.

Досить показовим у цьому контексті став блок презентації, присвячений так званому «очищенню системи» від конфліктних кредиторів. Арне Енгельс говорив про необхідність справедливого голосування за класами кредиторів, про заборону зловживання правами та про особливу роль судового контролю у процедурах неплатоспроможності.

Особливо цікаво, що серед можливих напрямів розвитку української системи неплатоспроможності він прямо назвав ті концепції, які сьогодні активно обговорюються і в українській судовій практиці: «перевага змісту над формою», проактивна роль практиків та специфічний судовий контроль за процедурами. Фактично Арне Енгельс підтримав ідею, що сучасне банкрутство вже не може бути механічною процедурою перевірки документів. Суд та учасники процесу мають оцінювати економічну реальність операцій, зв’язки між сторонами та справжню мету поведінки учасників провадження.

Окремий блок виступу був присвячений категорії добросовісності — Bona Fides. Саме тут прозвучала одна з найбільш концептуальних тез усієї презентації: неплатоспроможність є привілеєм, який має надаватися лише чесному боржнику, що дійсно опинився у складному становищі. Водночас процедура банкрутства не повинна перетворюватися на інструмент ухилення від законних зобов’язань чи спосіб позбутися «незручних» контрактів.

У певному сенсі ця позиція перегукувалася і з попередніми дискусіями другої сесії форуму, де неодноразово звучала думка про необхідність посилення ролі суду та арбітражного керуючого у виявленні фіктивних чи маніпулятивних процедур банкрутства.

Втім, мабуть, найцікавішою частиною презентації Арне Енгельса стала концепція «великої рівноваги» — стратегічної моделі функціонування процедур неплатоспроможності під час війни. Спікер фактично запропонував розглядати підприємства через призму їхнього стратегічного значення для держави в умовах війни. Для бізнесів, критично важливих для оборони та функціонування країни — логістики, енергетики, технологій, оборонного сектору та аграрної сфери — він вважає виправданим посилений захист боржника. Це може включати тривалі відстрочки, обов’язкову реструктуризацію боргів та інші механізми підтримки безперервності діяльності. Економічне пояснення тут просте: такі підприємства є елементами інфраструктури виживання держави, а тому їхнє функціонування може бути важливішим за негайне задоволення вимог кредиторів. Водночас щодо підприємств, які не мають критичного значення для воєнної економіки, Арне Енгельс запропонував значно жорсткіший підхід. Для них, на його думку, можуть бути виправданими швидкі процедури ліквідації та більш агресивні механізми стягнення активів. Причина полягає у необхідності підтримання ліквідності фінансової системи: штучне утримання нежиттєздатних компаній, які не мають стратегічної функції, лише виснажує капітал та створює ризики для банківської стабільності. Фактично Арне Енгельс поставив перед українською правничою спільнотою доволі складне питання: як у воєнний час поєднати класичну ринкову логіку процедур банкрутства з потребою держави зберігати стратегічні підприємства навіть ціною тимчасового обмеження інтересів кредиторів.

У фіналі виступу спікер наголосив, що головна мета реформування українського законодавства про неплатоспроможність має полягати не просто у формальному наближенні до ЄС, а у створенні системи, здатної працювати одночасно в умовах війни, післявоєнного відновлення та майбутньої інтеграції до європейського економічного простору.

У підсумку друга сесія IV Форуму НААКУ показала, що українська система банкрутства сьогодні перебуває у точці глибокої трансформації. Процедури неплатоспроможності дедалі більше виходять за межі формальної перевірки документів і перетворюються на складний механізм оцінки добросовісності, реального економічного змісту дій сторін та балансу між інтересами держави, бізнесу і кредиторів в умовах війни та європейської інтеграції.