Хто насправді вбиває судову реформу? ЄС у пастці українських ГО

На “Європейській правді” вийшла стаття представників DEJURE «Як “вбити” судову реформу? Чому не можна просто скопіювати досвід ЄС». В принципі, для будь-кого, хто хоча б трохи цікавиться тим, що відбувається в судівській сфері, цілком зрозуміло – це черговий маніфест так званих реформаторів, у якому йдеться про те, що лише залучення міжнародних експертів може врятувати правову систему в Україні.

І така позиція майже всіх грантових організацій України давно всім відома. Єдиний спосіб їм отримати фінансування міжнародних організацій – це переконати, зокрема європейські інституції, у тому, наскільки в нас все погано і як ми потребуємо майже прямого європейського втручання. Немає жодних сумнівів, що якби в Україні зʼявилися потужні фонди, які б фінансували різну громадську діяльність, то й закликів про залучення міжнародних експертів поменшало.

Але вже як є.

Відверто кажучи, на цю публікацію мали б відповісти самі судді. Тому що саме на них автори у черговий раз обрушуються з повним дисбалансом критики та дискредитації.

Проте, Михайло Жернаков, один з авторів статті, згадує Адвокатуру. Зовсім небагато згадує, але навіть у такому напівабзаці видно, наскільки Жернакову “горить” від того, що йому досі не вдалося запхати і у цю сферу свої “реформаторські” руки.

Автор, говорячи про “небезпечні тенденції”, дозволяє собі прямо звинуватити Раду адвокатів України та її голову Лідію Ізовітову, поставивши її в один ряд із “нереформованими органами”, яких начебто слід усунути від участі у доборі до ВККС.

Такі заяви заслуговують на відповідь. Фахову, професійну та обʼєктивну.

Тому для початку виділимо суть основного послання експертів DEJURE у статті.

1. Україна не може копіювати досвід ЄС напряму, бо там працюють системи з високою довірою і внутрішнім очищенням, а в нас — корупція, кругова порука і провалена реформа самоврядування.
2. Участь міжнародних експертів — єдиний реально дієвий інструмент очищення, бо самоврядні органи (як-от судді чи адвокати) в Україні не здатні на чесний добір.
3. Приклади провалу — це коли не було міжнародників.
4. Приклади успіху — це коли міжнародники були.
5. Тому їх треба залишити щонайменше ще на три роки (законопроєкт №13382).
6. Будь-яке апелювання до “європейських стандартів” без міжнародників — маніпуляція.

Загалом, стаття рясніє маніпуляціями та підмінами. Наприклад, автори стверджують, що “європейські стандарти” не мають сили в Україні, бо не враховують наш контекст. Але потім самі ж апелюють до “семи вимог Єврокомісії”, де чітко немає вимоги постійної присутності міжнародників з вирішальним голосом. Є вимога тимчасового очищення.

Тобто, рекомендації презентуються як догма, але лише у тому випадку, якщо вони вигідні. Якщо ж навпаки, то такі рекомендації просто знецінюються, тому що, що? Правильно! Вони не вкладаються у намальовану Жернаковим і компанією картину всесвіту, у якому створення хибної бінарної опозиції, тобто або міжнародники, або корупція – це норма.

Вся стаття побудована на тезі, що “свої обирають своїх — це завжди погано”. І водночас — “міжнародники — це завжди добре”. І авторів, які нагадаю позиціонують себе як юристи-правники-реформатори, взагалі не турбує, що це відверта підміна складної реформи зміною складу комісій. Насправді ж важливо не походження члена комісії, а механізми прозорості, відповідальності й процедурний контроль.

Ну і вже згадана вибіркова подача прикладів, коли успішні кейси подано лише там, де були міжнародники (ВАКС, САП, НАЗК). Але при цьому жодного аналізу про те, а скільки, власне, рішень ВАКС реально закінчилися посадками? Або чому з 2019 року ВРП оновлюється з втратами довіри навіть попри участь міжнародників? Ну і заразом, чому НАБУ втратило довіру після скандалів з Ситником — попри “міжнародну” репутацію?

Про демонізацію самоврядування годі і казати. Автори прямо ставлять знак рівності між “судді обирають суддів” і “кругова порука”. До речі, те саме ними робиться щодо Ради адвокатів України.

Втім дивіться, як цікаво, самоврядування – це виявляється погано, але при цьому немає жодного слова про ризики зовнішнього управління, втрату суб’єктності або про негативні наслідки залежності від іноземних експертів. Ну і звісно, будь-які “інакші” думки виставляються як “спрощення, міф чи спроба реваншу”.

Проте риторика “або з нами, або проти нас”, не дає жодного місця фаховій дискусії.

Насправді, не тільки про це не згадано в статті. Михайло Жернаков уникає ставити питання про те, хто саме і як призначає міжнародників? Які в них повноваження? Яка відповідальність? Як міжнародні експерти перевіряються на упередженість або політичний вплив?

А це критичні питання, коли йдеться не просто про допомогу, а про вирішальний голос у формуванні влади в Україні.

Саме тому можна з певністю стверджувати, що стаття — типовий приклад пропагандистського тексту з претензією на експертність, де через низку риторичних підмін, вибіркову аргументацію та демонізацію опонентів просувається теза: “українці нездатні керувати власною системою — її мають формувати іноземці”.

Це спроба легалізувати продовження зовнішнього впливу, приховуючи, що:

• Реформа не зводиться до складу комісій,
• Сама ідея правничого самоврядування — це теж європейський стандарт,
• Міжнародники — не панацея і не завжди неупереджені.

Проте парадокс ось у чому. Пан Жернаков позиціонує себе як позасистемного критика, хоча насправді він вже майже 10 років є одним з головних архітекторів нинішньої судової реформи. Саме його організація DEJURE брала участь у:

• розробці законодавства про ВККС, ВРП, САП, НАБУ, БЕБ;
• формуванні складу конкурсних комісій;
• лобіюванні домінування міжнародних експертів з вирішальним голосом.

І от після 10 років гучних заяв, грантів і законопроєктів Жернаков приходить до висновку: «69% українців не довіряють Верховному Суду, система залишається корумпованою, самоврядування дискредитоване, результатів немає».

Це виглядає як визнання власного фіаско. Але здається це розуміють всі, окрім Жернакова. Ба більше, він подає ці провали як аргумент на користь ще більшого розширення своїх повноважень (читай: “дозвольте нам ще 3 роки керувати, тепер точно вийде”).

Примітно, що цей матеріал виходить на тлі гучних новин про те, що сама влада починає розуміти хибність підходу, який панував останні 10 років.

21 червня 2025 року новопризначений Генеральний прокурор Руслан Кравченко скасував дію Положення про добір до кадрового резерву прокуратури, ухвалене під впливом тих самих “реформаторів”.

У заяві Генпрокурора чітко сказано: “Процедури виявилися надмірно складними, затягнутими, дискримінаційними і не дали результату. Мені потрібні люди, які здатні діяти, а не витрачати роки на малювання презентацій.” Це вирок не системі в цілому, а саме — нав’язаній зовні моделі добору, яка провалилася. Більше того, Кравченко не відкинув ідею прозорості, але заявив: тепер потрібен реалістичний механізм, а не копіювання іноземного досвіду під кальку.

Ще більш кричущий приклад — спроба проштовхнути Олександра Цивінського на посаду директора БЕБ.

За законом кандидат мав набрати 4 голоси комісії. Але Цивінський отримав лише 3 голоси — і всі від міжнародників. Його підтримали попри те, що СБУ надала офіційні застереження, пов’язані з безпековими ризиками та зв’язками його родичів з РФ. Думка українських членів комісії, які підтримали інших кандидатів просто проігнорувалася.

Але в цей раз Кабінет Міністрів показав свою волю, і одноголосно відмовився призначати Цивінського, оскільки питання національної безпеки не можуть вирішуватись кулуарно — хай навіть з “благими” намірами. Це публічний приклад того, як міжнародники проігнорували профільні ризики й намагалися нав’язати державі небезпечне кадрове рішення.

Цілком імовірно, що український уряд не приймав рішення у вакуумі — а за мовчазною підтримкою партнерів, які так само бачать: під ширмою “реформ” іноді проштовхуються рішення, які Європа у себе не допустила б ніколи. Але от саме таких «не експертних» міжнародних експертів лобіює Жернаков, DEJURE і подібні до них. Тому зовсім не дивно, що незалежна та самоврядна адвокатура заважає. Якій, по факту, зараз доводиться захищати і суддівський корпус, позбавлений реформаторами на кшталт Жернакова голосу.

Отже, спроби дискредитувати адвокатуру в контексті судової реформи виглядають дешевою спробою відволікти увагу від власної відповідальності.

Міжнародні експерти — ніяка не панацея. Вони можуть і повинні брати участь у процесах — але не вирішувати замість нас.

Справжня реформа — це не зовнішній контроль, а внутрішня здатність створити професійні, незалежні, самоврядні інституції, які несуть відповідальність перед громадянами, а не перед грантодавцями.

І адвокатура, яка успішно працює як незалежне професійне самоврядування — є прикладом саме такої моделі, з якою треба не воювати, а врешті брати у партнери і дослухатися.

Автор: Володимир Мацко, адвокат