«Капут рашизму» – прийдешній факт і майбутня книжка

Автор цих рядків вирішив у форматі книжки розповісти про наймолодшу державу Європи, в якій за рекомендацією Національної спілки журналістів України вже майже рік спільно з колегами-медійниками перебуває на інформаційному фронті війни проти рашизму.

У другій частині задуманого твору, написаного в автобіографічній манері, читач матиме змогу також побачити очима київських репортерів Японію – у ній спецкор мав честь виконати місію вдячності за підтримку, яку надали іноземні партнери журналістам України.

Токіо, Хіросіма, Наґасакі, Фукуока, Кумамото, інші міста й провінції в калейдоскопі численних подій і зустрічей на азійському архіпелазі, звідки спецкор надсилав свої кореспонденції – це «Синьо-жовта Японія» (загальна назва частини збірки). У ній ідеться про доброчинні концерти в Сайтамі, дива кооператорів, токійську резиденцію косоварів, чорнобильську тему в Японському проєкті тощо.

Але основний зміст збірки, звісна річ, стосуватиметься держави, яку культурний українець, думаю, легко знайде на мапі Європи. І якщо прочитає, приміром, про «маневри сербських військ поблизу Косова», то напевно знатиме, що йдеться не про українське місто-курорт Косів у Прикарпатті, а про Республіку Косово на Балканах.

Цей півострів Південної Європи інколи назвають пороховою бочкою. Але не з балканських країв планету люто обсипало вогнем у XXI сторіччі: найбільшу на континенті війну розпалила московська недоімперія. Тому-то в назві «рукопису» вжито актуальний неологізм «рашизм» і плюс до нього – запозичене з німецької мови слово, що перегукується з гаслом «Гітлер – капут!». Цим за виразною асоціацією автор хоче наголосити, що заміри кремлівських варварів приречені на поразку.

Свого часу Джордж Орвелл написав повість-антиутопію «Колгосп тварин» – про попередницю рашистської держави. У своїх книжках і я називав кремлівську диктатуру алегоріями – «Наган-країна», «Імперія терору»… А тепер – хай їй нарешті прийде капут! Назвою-гаслом хочу передати водночас і своє щире бажання, і прийдешню констатацію факту – «Капут рашизму».

Республіка Косово увійшла в мою творчість, так уже судилося, не без участі країни-агресорки… А ще раніше об’єктами уваги й досліджень були далекі від Києва Соловки й карельське урочище Сандармох. Їх вписали в історію України винуватці політичного терору доби сталінської тиранії. І найновіше рукотворне зло, яке сіє смерть – це того самого поля ягода, що й соловецька трагедія.

Війна – причина апокаліптичних потрясінь, зламаних доль, непоправних втрат і докорінних змін у житті десятків мільйонів людей. Ось і ці рядки пишу не в Києві, а в столиці держави, що підставила плече в організації міжнародної програми захисту журналістів. Косовари знають, почім фунт лиха, бо й самі пережили страхіття етнічних чисток і воєнних злочинів у 1990-х роках. Тут добре розуміють людей, що стикаються нині з гуманітарними ризиками на батьківщині. Певно, тому саме в Приштині створили умови для активної роботи групі українських медійників – і ця балканська творча «резиденція» дала змогу колегам у час війни бути підмогою своїй країні на інформаційному фронті.

Кілька слів про молоду республіку – колишню автономну провінцію, що проголосила незалежність від Сербії в лютому 2008 року. У Косові населення навіть менше, ніж, скажімо, в Києві. Край взяли під надійний захист миротворчі сили ООН, а відтак левова частка демократичного світу з його державами-лідерами визнала суверенітет республіки. Але є народи й країни, які в цьому питанні тиснуть на гальма. Передовсім серби – вони наприкінці 1990-х воювали проти партизанської Армії визволення Косова. Не згодні з міжнародною правосуб’єктністю краю також режими Північної Кореї, Венесуели, комуністичної КНР… Остання, варто зауважити на тлі рашистської агресії, тримає в строю найбільше «багнетів» серед усіх армій світу. Для нинішньої КНР, як відомо, принципове питання – збереження цілісності своєї держави через наявні проблеми з Тайванем, Тибетом, уйгурським Сіньцзяном. Сусідню з Тайванем китайську провінцію Фуцзянь і столицю Пекін я відвідав 2017 року з делегацією творчої спілки журналістів – тож не з телевізора маю уявлення про батьківщину стратега Сунь-цзи, автора відомого трактату «Мистецтво війни».

Бачимо в лавах опонентів визнання Косова й сирійців з московитами, від яких на всю планету тхне порохом… І основні загрози миру йдуть, звісно, не від країн ліберальної демократії. З цього погляду одіозний факельник війни, позначений символом «Z», вочевидь, найгірше утворення з-поміж усіх сущих у наш час автократій і диктатур.

Вогнище рашизму

Державний терор фашистського типу – не новина в тюрмі народів, що була колись червоною імперією, а тепер відома як «московська федерація». Вважаю назву «російська федерація» неприйнятною для країни, що нав’язує своє «братерство» нащадкам Русі, а чужу історію просто краде (робить, як висловився бункерний злочинець, «цап-царап»). Імперці вигадали «колиску трьох східнослов’янських народів», у яку поривалися садовити українців десь позаду себе… Скажу банальну річ, але Київ був княжим градом Русі вже тоді, коли в хащах і на болотах обабіч річки, назва якої закінчується на жаб’яче «ква», ще ловили рибу й полювали на дичину угро-фінські племена пращурів сучасних московитів. Згодом колонізовані слов’янами заліські землі загарбала кочова орда монголо-татарських завойовників. Їхній вплив на формування менталітету «глибинного народу» московії впадає в око дотепер.

Кремлівські мудрагелі волають – «нє било і нєт нікакой Украіни і украінцев, а єсть адін народ» (чи не той, бува, народ, що склав приказку – «каков хан, такова и орда»?). Може, зрозуміліше буде московитам, якщо скажу їхнім же «язиком», але без лайки, до якої часто вдається у просторіччі скріпне населення: «товарищи мазурики, полно врать-то!» У домосковські століття Русь не була «спільним минулим» чужої нам нео- чи недоімперії. Панівний рід Рюриковичів походив зі Скандинавії (варяги), а політичне й культурне ядро Руської землі лежало на споконвічних українських землях – на Середньому Дніпрі. І мовою Русі, як показали фахові дослідження, була давньоукраїнська – її називають також давньоруською.

Наш народ сформувався на слов’янській основі, тоді як московити – слов’янізовані угро-фіни й частково балти (про це пише сучасний історик і філософ Петро Кралюк у статті «Міф про три «братерські східнослов’янські народи»). І слов’янізовані балти, тобто нинішні білоруси, і московити – це народи «етнічно надламані», бо вони не мали слов’янської основи. Багато чого їм нав’язано силою та панівною релігією слов’ян. Тож у цих двох народів сформувалася покора до державного насилля (особливо помітна в населення, яке ще й століттями перебувало під владою ханів). І не треба мати розуму аж понад голову, щоб здогадатися, звідки в «імперії награбованих земель», у крові колишнього ординського васала, ота звіряча жорстокість і злодійство, якими шокують на війні рашистські окупанти.

«Всім відомо, що крадіжка – спільна риса московського народу, тож ніхто навіть і не соромиться цього, – писав італійський священнослужитель, кардинал Франческо Локателлі у книжці «Московитські листи», виданій 1735 року. – Дорослі та юні, чоловіки й жінки без сорому привласнюють собі чуже добро, аби тільки потрапило під руку… Петро Перший зазвичай казав, що якби він надумав перевішати всіх злодіїв у своїй державі, то залишився б без підданих».

Серед найогидніших злодіянь у час повномасштабної агресії проти України називають викрадення дітей і насильство над ними. У середині лютого 2023-го рашисти розіграли інтермедію, показавши в теленовинах, як їхня влада нібито піклується про українську малечу. Дітей забирають від батьків, вивозять на московію, де передають у чужі сім’ї – іншим вихователям. Так викрадають і сиріт, і неповнолітніх, залишених без батьківської опіки. На ділі їх ізолюють, щоб позбавляти національної ідентичності й робити з них подобу рашистів. Усе це нагадує більшовицьку «турботу» про сиріт і безпритульних, яких «опікали» чекісти – виконавці кривавого терору кремлівської влади. Так само вчиняли й німецькі нацисти в часи Другої світової війни: насильно забраних, викрадених дітей окупанти передавали в «арійські» сім’ї – в них мали виростати юні гітлерівці, позбавлені зв’язку з батьківщиною та своєю справжньою ріднею.

За вчинений злочин Міжнародний кримінальний суд у березні 2023-го видав ордер на арешт кремлівського фюрера й тамтешньої так званої дитячої омбудсменки. «Депортовані діти, яких вдалося повернути в Україну, кажуть, що їм погрожували ізоляцією, інтернатом, били палицями, а за вигуки «Слава Україні!» забирали в невідомому напрямку. Їм казали, що від них відмовилися батьки і вони тепер «діти росії». Якщо це не політика геноциду, то що?», – цитую запитання від представника Офісу Президента України, яке поширили ЗМІ після судової ухвали.

Сучасний історик, москвич Андрій Зубов звертає увагу на ще одну характерну особливість теперішніх московських володінь. Форма існування його країни вже понад сто років – більшовизм. Вчений вважає, що велика частина населення «звиклася з більшовизмом і живе за його правилами, вона, сама того не усвідомивши, стала частиною бандитської більшовицької спільноти». У світі вже друге століття, каже професор, точиться боротьба між людським ставленням до людини, правом на розширення її свободи й гідності, і більшовизмом, який прагне «зробити людину лише знаряддям, лише рабом, позбавленим совісті й честі». Влада більшовицька, на відміну від звичайної державної влади, є влада бандитська – її на жодному рівні не формують громадяни, наголошує історик. Для більшовицької влади і людина, і ресурси країни, і власність будь-якого громадянина – насправді власність влади. Це засіб для досягнення її мети – нестримного збагачення, розширення свого простору.

Химерну суміш успадкованого або запозиченого в більшовиків, гітлерівців, романових бачимо в нинішньому рашизмі. Сформована кремлем тоталітарна диктатура наслідує найгірші практики минулого. Тут і гра на імперських настроях, і заклики повернути колишню «велич», і війни… Свої криваві сліди це лихо вже залишило в Молдові, Грузії, окупованій Ічкерії, зазіхнуло на білоруські землі…

А ще московська банда пасе оком за «пороховою бочкою Європи» – Західними Балканами. Зберігає там вплив на Сербію і бачить її політичною союзницею та вірною поплічницею. І в цьому контексті офіційний Київ, хоч як дивно, понад півтора десятиліття вважає Косово… частиною Сербії!

Власне, позиція України – вичікувальна, як і в тих держав, що бояться виходу з їхнього складу деяких територій за «прецедентом» Косова. Однак є нюанс у здобутті незалежності колишньою автономією. Міжнародний суд 2010 року визнав законним право Косова вийти зі складу Сербії: «загальне міжнародне право не містить заборони на декларації про незалежність». Зовсім інше – загарбані московськими «асвабадітєлямі» чужі землі. Там будь-які імітації виборів, голосування під дулом автомата або псевдореферендуми – незаконні й нікчемні. Утворені в цей спосіб прокремлівські самопроголошені недореспубліки ніколи не визнає демократичний світ.

Народні депутати України запропонували називати новітню версію фашизму саме так – рашизмом. Власне, ще раніше це зробив сам народ, а парламентарі лише підтвердили факт ухваленим офіційним документом. Ідеологічні засади рашизму й суспільні практики наше суспільство засуджує як тоталітарні й людиноненависницькі.

У біді пізнавай приятеля

Поки що парламентарі в Києві думають над визнанням незалежності Косова – вивчають і опрацьовують проєкт постанови Верховної Ради. Подано його в серпні – коли майже пів року вже точилися запеклі бої на тимчасово захоплених територіях низки областей.

З 25 березня 2019-го Україна вже приймає загальногромадянські паспорти Косова для оформлення віз. Ці консульські дії покликані унормувати режим поїздок іноземців, передусім з гуманітарною метою. Своєю чергою влада Косова скасувала для українців візові обмеження після початку повномасштабної авантюри рашистів. І це ще один крок до прийдешнього налагодження дипломатичних відносин України з республікою, яка має всі шанси незабаром стати повноправним членом великої міжнародної організації – Ради Європи. До речі, Київ у «сигнальному» голосуванні з цього питання утримався, на що нервово зреагував Белград, заявивши, що Сербія тепер не підтримає Україну в голосуваннях за резолюції ООН.

Друзі пізнаються в біді. Отож прийдешня перемога України і її вступ до НАТО з набуттям гарантій колективного захисту відчинять двері до визнання Косова де-юре. У це щиро вірить автор майбутньої книжки, якому судилося ближче пізнати Балкани та навіть тимчасово стати «одним з косоварів». Працюючи в творчому тандемі з Людмилою Мех, ми з липня 2022 року користуємося міжнародними прескартами від Асоціації журналістів Косова. Зустрічалися з послом цієї країни в Японії – коли виконували інформаційну місію в час московсько-української війни. У лютому 2023-го вітали приштинців з 15-річчям проголошення незалежності їхньої держави. Ходили з косоварами під синьо-жовтими прапорами на масові заходи з нагоди трагічної дати вітчизняної історії (роковини ескалації рашистської навали). І навіть нам, медійникам з України, вручили подячні листи, підписані главами держави, уряду та парламенту – за внесок у демократію Косова й за те, зокрема, що дедалі міцнішають дружні зв’язки між нашими народами.

У світ, який був майже незнаним і який я побачив і пізнав, запрошу читачів, коли збірка публіцистики вийде в друкованому вигляді. Косово і Японія – дві країни, в які вирушимо з природною репортерською допитливістю та з авторською щирою вдячністю за підтримку нескореної нації, що героїчно стоїть в обороні своєї землі й повертає у співпраці з союзниками всім європейцям свободу та безпеку.

Про декого з наших сучасників, справжніх українців – живих і полеглих, сильних духом і красивих душею, цікавих і патріотичних людей – розповім у новому виданні. З ними звела доля в час професійної діяльності в Україні й за кордоном. Серед таких невигаданих героїв – вчений і яхтсмен-навколосвітник Валерій Петущак, вищий офіцер і письменник Вячеслав Савченко, скрипаль світового рівня й педагог Олег Криса, а також люди, що вже, на жаль, відійшли у вічність – художник і воїн-доброволець Сергій Пущенко, журналістське й мистецьке подружжя Гаїв…

Як творчій людині авторові цих рядків пощастило відвідати в різний час у різних справах немало куточків Старого світу. Але впродовж більш як шести десятків років свідомого життя ні журналістська робота, ні туристичні стежки, ні навіть примхи пані Фортуни не приводили мене до цього теплого з усіх поглядів краю – Косова. Привела, на жаль, війна…

І в цій війні неодмінно прийде капут ідеології рашизму – йому не місце на землі!

Сергій Шевченко, м. Приштина (Республіка Косово)

Фото автора