Адвокат Петро Варишко: «Я не дуже люблю паради, але по Червоній площі пройшовся б у «коробочці» із великим задоволенням»

Війна росії проти України не просто поділила життя 40 мільйонів українців на «до» та «після». Багато хто зараз живе двома життями – одна частина якого проходить на фронті, інша у коротких перервах в умовно мирній частині Україні. Адвокати Київської області з перших днів війни почали боронити нашу Батьківщину, змінивши краватки на автомати, а костюми – на однострій. Тож недарма серед членів Ради адвокатів Київської області все частіше лунали думки розпочати проєкт, в якому б розповідалось про долю та історію адвокатів на війні. Першим, з ким ми поговорили про патріотизм, громадянську свідомість, страхи та людяність, врешті-решт, адвокатську професію на війні, став адвокат, член РАКО Петро Варишко. Він лише декілька днів, як повернувся з-під Сєвєродонецьку, але погодився відверто відповісти на усі запитання.

• 24 лютого я прокинувся о 03:40 від шуму. Моє ліжко знаходилось поруч з великим вікном, тож чутність була досить добра. І хоча я живу неподалік аеропорту «Жуляни», відразу зрозумів, що це не звук літака. Тільки-но я про це подумав, прокинулася дружина і запитала: “Що це?» І як тільки я відповів що, здається, це ракета, через 10-15 секунд пролунав вибух. Так я зрозумів, що війна прийшла в наш дім. Втім, хочу зазначити, що в Україні війна триває з 2014 року. І на фронт я міг потрапити значно раніше. Для себе я прийняв рішення, ще перебуваючи у восьмій афганській «сотні» на Майдані. Але вісім років тому друзі переконали мене, що на той час більше користі від мене буде не на фронті, а в складі ТСК (Тимчасова спеціальна комісія з перевірки суддів). Тож я вирішив лишитися, але як волонтер постійно їздив до “Айдару”. 24 лютого стало остаточно зрозуміло, що іншого вибору, як взяти до рук зброю, у мене немає. Та й не могло бути, бо я жив з цим із дитинства, мій дідусь був репресований, він боровся за Україну, тож питання цивілізаційного вибору для мене було вирішено давно. В моєму житті був цікавий момент, якось я допомагав у 2011 році робити польскому журналісту інтерв’ю з одним із авторів Акту проголошення незалежності України Левком Лук’яненком. І ось тоді вже після розмови з видатним українцем, моя дружина запитала в нього, а що ж нам робити, що буде далі? На що Левко Григорович відповів, що у 1991 році незалежність нам легко дісталася, як подарунок. І закріпити ми її зможемо тільки через кров, що буде дуже багато нашої крові. Він як у воду гледів…

• Спочатку я приїхав до Ради адвокатів Київської області, де ми обговорили ряд нагальних питань. Я тоді навіть запропонував сформувати адвокатський підрозділ. Але хоч на цю ідею і схвально відгукнулись усі члени РАКО, з її реалізацією не вийшло через брак часу та легку паніку, що відчувалась у всьому. Простіше було вступити до ТрО. Що я і зробив разом із деякими своїми друзями, ставши до лав 204-го батальйону ТрО Києва.

• Ані статистики, ані координації з цього питання, звичайно, ніхто не веде. Але особисто я знаю десятки адвокатів Київської області, й не тільки, які зараз перебувають на військовій службі. Більше того, був випадок, коли я познайомився з нашим колегою-адвокатом вже на фронті.

• Так склалось, що до Сєвєродонецьку я вже потрапив в складі іншої військової частини. Багато розповісти не можу, але це окрема гілка Міністерства оборони України, що виконує інші окремі задачі. Причому при відборі до цього підрозділу більш важливим були не стільки попередні навички військового (які в мене, безперечно, були ще з радянських часів), а моральні якості та міцність нервової системи. Тобто чи здатен ти витерпіти певний вид навантажень тощо. Потрапив туди я не одразу, оскільки, як вже казав раніше, був в іншому батальйоні сержантом роти, і більше займався підготовкою людей до війни (вже після першої гострої фази), ніж брав участь у боях. Багато хто з моїх друзів були там, виконували певну роботу, яка була високо оцінена. Тож їм було запропоновано увійти в окремо створений штурмовий підрозділ, який буде займатися складними питаннями. Я проходив різні співбесіди, в тому числі через поліграф. І врешті-решт мене також взяли.

• Чесно кажучи, я не хвилювався, хоча і проходив його перший раз у житті. Але чому мені було хвилюватися, я ж не був ані корупціонером, ані зрадником. Я навіть ніколи не планував виїхати за межі України. Скажу навіть більше, моя дружина та мої доньки вже з 2 березня теж пішли служити до ТрО.

• Звісно, що такий досвід потрібен, і він допомагає, це так. Але справа ж в тому, що цей досвід досягається дуже швидко, фактично за лічені дні. Тому що коли тебе 24 години на добу “луплять”, ти або починаєш це сприймати, або не починаєш. Я можу помилятися, але мені здається, що визначальними є дві речі. Перша, наскільки ти психологічно та морально стійкий. Друга, чи справді ти любиш батьківщину і сприймаєш цю землю. І це не пафос, бо любов до рідної землі – це не щось ефемерне, це твоя родина, це твоя вулиця, це твої друзі, сусіди, тощо і ти, повторюся, або сприймаєш це, або ні. Наприклад, якщо ти на нульовій точці, то ти розумієш, хочеш ти чи ні, щоб ситуація з Київщиною повторилася. Якщо ти цього не хочеш, ти повинен зрозуміти, що маєш робити те, що маєш, і все. Я не вірю, що комусь на фронті не страшно, і можу сказати, що мені також страшно. Але про страх ти забуваєш, коли робиш свою роботу, потім тобі знову страшно, і так по колу. Тому я і кажу, що найперше психологічний стан має значення. Важливо, я гадаю, не боятися собі зізнатися, що ти боїшся, але не в сенсі страху тваринного, а тому що ти просто боїшся, бо це природно, і ти робиш певні речі, які потрібно робити, наприклад, гарно викопати окоп, зробити бліндаж, реально подумати про те, а що можна зробити для того, щоб убезпечити себе та своїх побратимів.

• Цього разу прямих зіткнень не було, коли ми зайшли на об’єкт і в нас був режим тиші, ми стежили за ворогом, вони ходили повз наше приміщення, без броників, без касок, такі собі вальяжні… Але не довго!

• Мабуть є і таке, але мені важко дати ґрунтовну відповідь на це питання. По-перше, коли ми йдемо «на об’єкт», то лишаємо телефони, та й часу, якщо чесно, на них не має. Але в будь-якому випадку, про соцмережі навіть не йдеться, так коротка смс рідним додому, не більше. По-друге, в деяких місцях дійсно має місце суцільний вакуум, і телефони там просто не працюють. Хоча для якихось глобальних, стратегічних потреб ми маємо інтернет (в нашому випадку – через системи «Старлінк»).

• Не знаю, як у моїх побратимів, але з того часу, як я повернувся, я жодного разу не вмикав телевізор, і жодного разу не сідав, як раніше, читати новини. Мені не те що не цікаво, я просто не вірю тому що пишуть. Я розумію деякі речі, оскільки знаю ситуацію з різних боків, і те, що мені розповідала моя родина чи друзі з інформаційних новин, розходиться з дійсністю. Тож відповім так. Є інформація, яка подається викривлено, і через яку намагаються маніпулювати свідомістю українців. Це дратує і забирає час, який я волію витратити на більш важливіші для себе речі.

• Професія і не могла «відпустити» (посміхається), бо адвокат – це назавжди. В мене і позовний – «Адвокат», хоча мені це не дуже подобається. В підрозділі, в якому я зараз перебуваю, мені навіть повідомили, що в іншій групі також є воїн з аналогічним позивним. От тільки я не знаю, чи він справді адвокат за професією, чи лише як позовний. Інколи брав участь в засіданнях Ради адвокатів Київської області, голосувавши онлайн з окремих питань. Але консультацій, звичайно, не надавав. Зараз не до того.

• Думаю, що найближчим часом мирне життя мені не світить. Є контракт, тож є лише кілька днів для відпочинку, і потім знову до бою. Власне, задля цього нас готували і формували.

• Безперечно, я думаю в них і є страхи, і бажання щоб я залишився. Але розмови на цю тему ані з дружиною, ані з дітьми я не мав. В мене мудра дружина, і вона знає, що якщо я приняв для себе якесь рішення, так воно і буде. Єдине, що я сказав своїм доням, що «завтра може не настати ніколи, тому будь ласка, бережіть себе і думайте, що ви робите». Всі зрозуміли, що я мав на увазі… Я свідомий того, що можу і не повернутися. Єдине, що в цій усій ситуації мене радує і тішить, якщо це станеться, я просто про це не буду знати. Але більше смерті я боюся полону, якщо чесно.

• Як юрист і адвокат, я вважаю, що ці закони не потрібні. Хоча у молодості я був набагато більш категоричним з подібних питань, але з часом мій погляд змінився. Я зрозумів, що по-перше, далеко не всі люди можуть бути героями. По-друге, той, хто розповідає про свій героїзм, может виявитися абсолютним нікчемою, боягузом. А людина, яка у мирному житті виглядає не дуже рішучою та сміливою, насправді може виявитися з непохитним, твердим внутрішнім стержнем. Тому кожен сам для себе має прийняти рішення. Але б я зробив певне розмежування. Перший момент. Вважаю, що відповідальність в першу чергу мають нести ті, хто незаконно виїхав, перебуваючи на тій чи іншій державній, виборчій посаді. Тобто якщо ти умовний чиновник і ти під час війни втік з України, тебе не треба позбавляти волі чи піддавати іншій кримінальній відповідальності. Таких людей просто потрібно раз і назавжди позбавити права займати державні посади. Я не бачу сенсу кримінальної відповідальності, бо за що кримінальна відповідальність? За те, що людина боягуз? Чи за те, що керівництво країни умовно кажучи призначило на посаду людину, яка не відповідає моральним чи психологічним якостям? Вони ж знали про це, тільки закривали на це очі. Вони розуміли, що ці люди не є патріотами України в повному сенсі цього слова. Але й назвати їх ворогами теж неправильно. Другий момент, і він дуже болісний. Далеко не всі жителі сходу України патріотично налаштовані. Деякі з цих людей відверто ненавидять Україну. Вони нас здають. Майже кожна друга квартира, де ми розквартировувалися чи заходили, має російську державну атрибутику, російські рублі, тощо, нічого українського в цих оселях немає, взагалі. І на тебе вовком дивляться. Так от щодо такої категорії наших громадян зазначу, що вигнати ми їх не можемо, бо це не конституційно, а ми правова держава. Тож, якби від мене залежало, яке рішення прийняти, то я б просто позбавляв таких людей права займати певні посади, позбавив би як активного, так і пасивного виборчого права. Зробив би їх громадянами з обмеженим статусом. Втім, я не законодавець, а адвокат. І це лише мої особисті думки.

• Частово я вже відповів на це питання. Але умовно я для себе поділяю таких людей на дві групи. До першої відносяться ті, хто отримав паспорт громадянина України через те, що просто у 1991 році територіально знаходився на нашій землі. За своїм походженням і світоглядом вони є росіянами, і ніколи не будуть українцями. Чим більше ми будемо намагатися їх повернути, зробити для них блага, тим більше вони будуть сідати нам на голову, тим більше вони будуть плювати і зраджувати нас. При цьому вони будуть це робити, навіть перебуваючи не лише в умовному Донецьку чи Луганську, а і в Києві, в моєму рідному Івано-Франківську, і навіть за кордоном. Але вони ніколи не поїдуть в росію, вони прекрасно розуміють, що там просто дно. Але в силу своєї ординської, стадної свідомості вони будуть продовжувати ненавидіти Україну. Тож ще раз повторю, якби рішення залежало особисто від мене, я поклав би всі сили, щоб максимально створити такі умови, за яких ці люди просто покинули б нашу країну. Я не хочу їх саджати за грати, тим більше розстрілювати, я проти цього. Навіть після цієї війни, я радий тому, що в мене немає «бажання крові». Коли я повертався з фронту додому, то задав собі питання, а чи змінився я, як я буду реагувати? Слава богу, психика виявилася сильнішою. Тому єдине, що я хочу, максимально зробити всі умови для того, щоб такі громадяни покинули Україну раз і назавжди. І мова не йде про те, що люди намагаються зберегти свою національну ідентичність, саме в цьому нічого поганого не бачу, проблема в тому, що вони просто ненавидять державу, в якій живуть. Щодо другої групи. Ці громадяни за своїм походженням є українцями, але шальки їх терезів постійно коливаються, бо держава 30 років ігнорувала свій обов’язок створювати умови для формування свідомих громадян, для яких патріотизм та любов до України не пустий звук. І справа не в тому, чи одягають люди вишиванки, чи читають Шевченка, а в тому, чи допомагають їх великі і дрібні вчинки розвиватися Україні. Якщо ти бізнесмен, то маєш усвідомлювати важливість сплати податків (питання, куди і на що вони йдуть, то окрема тема), офіційного працевлаштування тощо. Якщо ти чиновник, то маєш мислити глобально і розуміти, чи на благо твої дії країні та її громадянам у перспективі. Тож з тими, хто не сприймає Україну як державу, не готовий її боронити і не лише на фронті, а у повсякденному житті, не потрібно панькатися. Бо громадяни мають усвідомлювати такі речі, а це формується не за один день, на жаль.

• Я переконаний, що варіант повернення кордонів лише до стану 24 лютого взагалі не розглядається, бо це варіант капітуляції. Це може поки мої мрії та побажання, але чесно скажу, що я зі своїми друзями, побратимами зараз абсолютно свідомо, серйозно обговорюю необхідність висадки українських військових в Криму. Це по-перше. По-друге, ми говоримо про те, що Бєлгородська, Ростовська області росії – це теж етнічна Україна, яку забрали, і це треба повертати також. На моє переконання, Азовське море має бути внутрішнім морем України. Крапка. І як би це від мене залежало, я би поставив тільки таку задачу. Або, наприклад, хоча я не дуже люблю паради, але по Червоній площі пройшовся б у «коробочці» із великим задоволенням. Я не хотів би, щоб ми нещадно бомбили російські міста, як вони роблять з нашими. Є військова необхідність в якихось діях, але росінам на це начхати, вони цілеспрямовано руйнують житловий будинок за будинком. В мене не має жалю до росіян, і я вважаю, що вони всі повинні нести відповідальність, яка першочергово має проявитися у руйнації росії як держави, бо вона не повинна існувати, це зло. І я проти повернення кордонів лише до стану до 24 лютого. Якщо ми це зробимо, то тоді ми перекладемо відповідальність на наших дітей і внуків, і вони знов будуть доводити своє право на існування. Слід назавжди поставити крапку в цьому питанні. І звичайно, що я вірю в дипломатію і розумію, що вона дуже багато чого допомагає вирішувати в житті. Але в даному випадку сприймаю нашу дипломатию лише в ключі, що вони будуть диктувати умови капітуляції росії. Іншого я не сприймаю і не хочу сприймати.

• Мені важко це коментувати, бо в цій ситуації я «маленький солдатик», який виконує свою функцію, і не беру участі у вирішенні таких питань. Але потрібно розуміти, що воювати треба чимось, а не голими руками. На прикладі свого підрозділу скажу, що ми повністю відмовляємося від старої радянської зброї, ми переходимо на озброєння за стандартами НАТО. Навіть якщо взяти наші продуктові пайки, а мені є з чим порівнювати, так от я можу їх оцінити на 5 балів з пʼяти. Тож я знаю, що якщо не буде лендлізу та іншої допомоги, нам не просто буду важко, а буде дуже важко. Ми просто героїчно будемо помирати, але сенсу в цьому не буде.

• Мені особисто не доводилося стикатися з волонтерською роботою адвокатів, але вона, маю на увазі взагалі волонтерську підтримку, настільки потужна, велика волонтерська робота, що я навіть не хочу коментувати, бо боюся не дооцінити. Я дуже шкодую, що саме держава, влада не відзначає цих людей на тому рівні, на якому це було б потрібно. Ми в силу своєї “закритої” специфіки, не перетинаємося із волонтерами, але бачимо, що нам приносять посилки. Можу навести такий приклад. На перших наших виїздах ми втратили певну кількість машин, але за якийсь короткий час в нас були інші машини, не нові, подекуди старенькі, але вони були! Потім ситуація повторилася, і знову нам допомогли люди, я думаю дехто навіть просто віддавав свої автівки. Наш, назвемо його так, автопарк, заповнений на 90%, але я знаю людей, які переймаються цим питанням. Навіть та ж РАКО намагається придбати та передати нам автомобіль.

• Важко коментувати. Але я знаю, що ми у РАКО як робили, так і надалі будемо робити правильні речі. В нашій Раді здорова атмосфера, ми маємо здоровий глузд і стовідсоткове відчуття ліктя один одного. А завтра буде те, що буде завтра. Якщо тій чи іншій людині необхідно надати допомогу, ми це зробимо. Людина завжди має залишатися на першому місці, особливо людина, яка лишилася всього. Це наш обов’язок допомагати тим адвокатам, які цього потребують, тим більше, якщо така можливість є. Знаєте, є час розкидати каміння, а є час збирати. Зараз прийшов час допомагати. Тож мене особисто не дуже хвилюють потенційні проблеми з податковою, я навіть готовий взяти на себе за це відповідальність. Якщо ми зробимо одного окремого адвоката хоч трішечки щасливим, то значить все було зроблено правильно, інше не має значення. Сьогодні час “Ч” для країни, або ми будемо нацією в повному розумінні цього слова, і державою, або ні. Історія довела, що ми здорова, адекватна, повноцінна нація, і держава в особі своїх інституцій, через які вона реалізує свої функції, повинна зробити все для того, щоб якщо навіть і формально будуть знайдені якісь порушення, саме держава першою має зійти зі шляху формалізму та бюрократії. Тобто держава має зберегти здоровий глузд і після війни. Люди мають бути впевнені, що за будь-яких обставин держа готова допомогти, а значить і люди будуть готові допомогти і не боятися якихось формальних порушень законодавства.

• До позитивно віднесу, мабуть, те, що політологи і всякі умовні експерти, які розповідали про апатію країни і людей, абсолютно помилились щодо бажання українців боронити власну країну. З негативного, це те щоб здивувало, але все ж таки дивує те, що наша влада, саме влада продовжує красти, продовжує вирішувати свої особисті питання, особливо, що стосується виборів та перевиборів тощо. Я просто цього не можу зрозуміти. Невже так важко, зайнявши якусь посаду, просто на час війни поставити інтереси власної держави вище політики і власних інтересів? Але то таке, не будемо заглиблюватись.

• Просто хочеться перемоги, перемоги в контексті того, щоб сісти і розуміти, що на найближчий історичний час ворог подавлений, розбитий, і твоя держава має можливість йти вперед, розвиватися. Тому що у нас чудова держава і чудові люди. І більше того, я впевнений, хоч би як пафосно не звучало, що не дай бог ця ситуація трапилася з іншими європейськими країнами, вони б це не витримали.

Розмовляв Сергій Козлов