Позиція ВС щодо порядку відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами

Велика Палата Верховного Суду у справі № 906/1174/18 конкретизувала власний правовий висновок щодо порядку відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами, визначивши, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

Так, згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Указані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги:

• предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов’язку у конкретному зобов’язанні;
• зобов’язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо);
• відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним;
• форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов’язання;
• наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов’язанні. Відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту.

Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату.

Аналіз положень ЦК України свідчить, що договір факторингу має такі ознаки:

• предметом договору є надання фінансової послуги за плату;
• зобов’язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим;
• договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги;
• договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом № 2664-ІІІ умови;
• мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу.

Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.

З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові у справі № 906/1174/18, слід відступити від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.